Точка зору

Історичний контекст російської окупації Криму

Андрій Бульвінський
Андрій Бульвінський

Позиція Росії щодо Криму, яка у 2014 р. була втілена у життя шляхом його анексії, є частиною російського імперського світобачення. Тому лише з врахуванням цього фактору варто випрацьовувати українську стратегію щодо його повернення.

Російська Федерація йшла до цього кроку весь час після розпаду СРСР.

По-перше, після розпаду СРСР Росія намагалась силою втримати під своїм контролем увесь Чорноморський флот СРСР в Криму, застосовуючи для цього на початку 1990- х рр. блокування території новостворюваних українських частин кораблями та технікою та вводячи на їх територію вірних Москві морських піхотинців. Впродовж 1992-1993 рр. між українськими та російськими військовими в Криму неодноразово виникали сутички, а переходу на бік України сторожового корабля СКР-112 росіяни намагались перешкодити силою зброї.

По-друге, Росія змогла офіційно закріпити свою військову присутність на території України. Відмова передати незалежній Україні Чорноморський флот СРСР врешті решт привела до його непропорційного на користь Росії поділу через укладення у 1997 р. відповідного договору (Росія отримала 81,7% його складу). У 2010 р. під тиском Москви В.Янукович підписав угоду щодо продовження на 25 років перебування у Криму ЧФ РФ.

По-третє, штаб ЧФ РФ вже на початку 1990-х рр. діяв як центр координації дій усіх сепаратистських сил у Криму, плануючи відокремити Крим від України за придністровським сценарієм, за активної участі російських козаків та активістів інших проросійських організацій. Про плани росіян викинути український флот в Одесу у 1993 р. публічно заявляв перший командувач ЧФ ВМФ Росії адмірал І.Касатонов, у 1994 р. відбулись спроби захоплення українських військових об’єктів у Криму[1].

По-четверте, Росія послідовно демонструвала жителям Криму що вважає їх своїми співвітчизниками й фінансувала у Криму ряд проектів, посилюючи свою присутність. Зокрема, у 1994-1996 рр. за ініціативи мера Москви Ю.Лужкова на кошти бюджету Москви у Севастополі було збудовано три стоквартирних будинки для сімей російських офіцерів ЧФ та ряд інших об’єктів інфраструктури, у 2008 р. здано ще п’ять будинків для військовослужбовців ЧФ РФ[2].

По-п’яте, проросійські політики в Криму неодноразово намагались проголосити його незалежність від України. У травні 1992 р. Верховна Рада Криму проголосила його державну самостійність[3], а у травні 1994 р. відновила дію Конституції Республіки Крим 1992 р., згідно якої Крим мав перебувати у складі України на договірних засадах[4]. У травні 2010 р. Верховна Рада АРК затвердила російську мову, як регіональну[5].

По-шосте, державна влада Росії з початку 1990-х рр. неодноразово офіційно ставила приналежність Криму Україні під сумнів. Так у травні 1992 р. Верховна Рада РФ ухвалила постанову про те, що рішення Президії Верховної Ради РРФСР від 05.02.1954 р. про передачу Кримської обл. до складу України не має юридичної сили[6], а у липні 1993 р. – про підтвердження російського федерального статусу м. Севастополь[7]. Врешті, після фактичної анексії Криму росіянами, це завершилось Указом Президента РФ В.Путіна від 17.03.2014 р. про визнання Республіки Крим суверенною і незалежною державою[8] та наступним її прийняттям до складу РФ[9].

По-сьоме, після обрання президентом Росії В.Путіна Москва активізує зусилля щодо поновлення контролю над Кримом, найяскравішим проявом чого був конфлікт навколо о. Тузла у Керченській протоці 2003 р., приналежність якого Україні російська сторона не визнавала. Також впродовж усього пострадянського часу у Криму офіційно працювали представники російського ФСБ. Вони були видворенні з України лише у 2009 р. й після приходу до влади В.Януковича знову повернуті у Крим в навесні 2010 р.[10].

Ці конкретні дії Росії були зумовлені російською державно-політичною традицією, яка гуртується на її імперській природі.

Принципово важливими для нашої теми її складовими є, по перше, збереження й активне використання на сучасному етапі базового імперського уявлення про те, що Росія заради вищих цілей може і повинна діяти, зокрема і силою, там де вважає за потрібне. По-друге, активне просування за часів президентства В.Путіна нової російської універсальної імперської ідеї, яка має замінити концепти «єдиного Православного царства, яке зобов’язане врятувати вселенське православ’я» та «першої країни, де переміг соціалізм і яка несе прапор комунізму народам світу». Це ідея «Російського світу»[11].

Ці принципи були затверджені й у ряді документів доктринального характеру. Зокрема в Концепції зовнішньої політики 2000 р. Росія була самовизначена як «найбільша євразійська держава».

Російська владна еліта не сприймала нових геополітичних реалій після розпаду СРСР, насамперед те, що колишні радянські республіки це незалежні держави. Для позначення їх особливого, з точки зору Москви, міжнародного статусу у Концепції зовнішньої політики 1993 р. було використану термін «близьке зарубіжжя». У всіх наступних російських стратегічних документах територія колишнього СРСР трактувалась у Москві як певна просторова єдність (економічна, торгова, транспортна, культурна, освітня, мовна), яку Москва намагалась інтегрувати у різних форматах[12].

Доктринально важливою темою зовнішньополітичного курсу Росії завжди була тема захисту співвітчизників у країнах пострадянського простору, яка у різних формулюваннях присутня фактично в усіх російських стратегічних документах з початку 1990-х рр. Проте з другої половини 2000-х рр. Росія скоригувала своє доктринальне ставлення до російської діаспори, прагнучи тепер не лише її захищати, а й використати для просування російських інтересів у країнах пострадянського простору. Так, у Концепції зовнішньої політики 2008 р. Москва задекларувала, що розглядає «багатомільйонну російську діаспору – Русский мир – в якості партнера, зокрема і в справі розширення і зміцнення простору російської мови і культури».

Із самого початку незалежного існування колишніх радянських республік Росія на доктринальному рівні залишала за собою право на силові дії щодо них.

Вже в першому російському стратегічному документі (Концепції зовнішньої політики 1993 р.) була закладена можливість силового тиску на країни пострадянського простору, адже Росія проголосила своє право «переконанням, в крайніх випадках і з використанням силових засобів, утверджувати принципи міжнародного права, включаючи права меншин, домагатися міцного добросусідства». В іншому місці адресат погрози силою сформульовано абсолютно чітко: «У разі односторонніх дій інших держав ближнього зарубіжжя, які б ущемляли інтереси Росії чи ухилялися від виконання взятих на себе зобов’язань».

Основні положення воєнної доктрини 1993 р. передбачали, що «інтереси безпеки Російської Федерації та інших держав – учасників СНД можуть зажадати розміщення військ (сил) і засобів за межами території Російської Федерації», тобто на територіях інших країн СНД. Положення про можливість розміщення російських війсь за межами власне російської території, зокрема, у конфліктних регіонах, було присутнім і у Воєнній доктрині 2000 і 2010 рр. та Стратегії національної безпеки 2009, 2014, 2015 рр.

З початку 2000-х рр. Москва у своїх доктринальних документах все чіткіше почала публічно декларувати своє право на використання все ширшого кола інструментів активного відстоювання своїх інтересів за кордоном. Так, у Воєнній доктрині 2000 р. Росія вже виходила із можливості використання військ не лише для захисту, а й для тиску на інші держави, а тому передбачала для себе «підтримку (при необхідності) політичних акцій Російської Федерації шляхом проведення відповідних заходів військового характеру, а також військово-морської присутності». У Концепції зовнішньої політики 2000 р. Москва додала до інструментів своїх дій ще й економічний тиск.

Воєнна доктрина 2010 р. містила цілий ряд новел, відсутніх у редакції 2000 р., які доктринально розширювали можливості для силових дій Росії за межами своїх кордонів. Зокрема, тепер Москва вважала правомірним застосовувати свої війська не лише для відбиття агресії чи підтримки миру за рішенням РБ ООН, а також і для «забезпечення захисту своїх громадян, які знаходяться за межами Російської Федерації», а сам захист «громадян Російської Федерації за межами Російської Федерації від збройного нападу на них» став новою задачею російських Збройних Сил у мирний час. Зрозуміло, що технічно «захистити» російських громадян Москва могла перш за все у сусідніх країнах пострадянського простору.

Крім цього, у Доктрині з’явилось положення у якому було прописано цілий ряд підстав, які доктринально узаконили оперативне використання російських військ за кордоном: «З метою захисту інтересів Російської Федерації та її громадян, підтримки міжнародного миру і безпеки формування Збройних Сил Російської Федерації можуть оперативно використовуватися за межами Російської Федерації». Усі ці новели збереглись і в редакції Доктрини 2014 р., саме так Москва і вчинила у 2014 р. в Україні і в 2015 р. – у Сирії.

Натомість у Стратегії національної безпеки 2015 р. Росія фактично задекларувала своє право на застосування воєнної сили, не обмежуючи його вже ні загрозою збройного нападу, ні необхідністю підтримання миру або захисту своїх громадян. Для цього Москві тепер достатньо вважати, що є загроза її національним інтересам і дипломатичними засобами цю загрозу зняти не вдається: «Застосування військової сили для захисту національних інтересів можливе тільки в тому випадку, якщо всі вжиті заходи ненасильницького характеру виявилися неефективними».

Революція гідності 2013-2014 рр. та початок російської збройної агресії проти України кардинально змінили доктринальне ставлення Росії до України, як до фактично ворожої країни, на яку Москва дивилась через призму свого стратегічного суперництва із Заходом.

Зокрема, у Воєнній доктрині 2014 р. явно під впливом подій Революції гідності, з’являється нова зовнішня військова небезпека для Росії: «встановлення в державах, суміжних з Російською Федерацією, режимів, в тому числі в результаті повалення легітимних органів державної влади, політика яких загрожує інтересам Російської Федерації».

Окрім того, при описі особливостей сучасних військових конфліктів у Доктрині з’являються нові їх риси (їх не було у редакції 2010 р.), явно навіяні й легалізовані Москвою для себе досвідом російської агресії щодо Криму та Донбасу. Йдеться, зокрема, про «комплексне застосування військової сили, політичних, економічних, інформаційних та інших заходів невоєнного характеру, що реалізуються з широким використанням протестного потенціалу населення і сил спеціальних операцій», а також про «використання фінансуються і керованих ззовні політичних сил, громадських рухів».

Політична оцінка подіям Революції гідності в Україні була дана Москвою у Стратегії національної безпеки 2015 р., де підкреслюється, що «підтримка США і Європейським союзом антиконституційного державного перевороту в Україні призвела до глибокого розколу в українському суспільстві і виникнення збройного конфлікту. Зміцнення ультраправої націоналістичної ідеології, цілеспрямоване формування в українського населення образу ворога в особі Росії, неприкрита ставка на силове вирішення внутрішньодержавних суперечностей, глибока соціально-економічна криза перетворюють Україну на довгострокове вогнище нестабільності в Європі і безпосередньо біля кордонів Росії».

З огляду на вище викладене можемо стверджувати, що окупація Криму стала наслідком реалізації російською владою довготривалої стратегії, яка базувалась на специфічному імперському баченні Росією свого місця у регіоні та світі. Тому для Росії Крим тепер є частиною її суверенної території, «справедливо», хоча й всупереч усім міжнародним нормам відібраної в України. Відповідно, з огляду на суттєву різницю у військовому та економічному потенціалі України і Росії станом на сьогодні не має підстав вважати, що Крим швидко повернеться до складу України, якщо у світі чи регіоні не відбудуться значні геополітичні чи економічні катаклізми.

Тому в основі української політики щодо Криму, на нашу думку, має лежати два напрямки діяльності. Перший, спрямований на максимальне ускладнення й здорожчання перебування Криму у складі РФ. Його складовими мають бути наступні кроки: а) систематичне поширення серед російської аудиторії даних (матеріалів) про те, наскільки дорого обходиться росіянами утримувати Крим; б) припинення будь-яких видів постачань до Криму з території України, окрім тих товарів, які громадяни зможуть понести у ручній поклажі; в) запровадження Україною більш жорстких санкцій (включно з конфіскацією усіх видів активів), а головне їх неухильне дотримання, щодо фірм, організацій та осіб, які ведуть бізнес у Криму (принцип «якщо ти ведеш хоч якийсь бізнес у Криму, то ти і твій бізнес нон-грата в Україні» має бути імперативним).

Другий напрям політики має бути спрямований на роз’яснення кримчанам тих втрат, яких вони вже зазнали і невідворотно зазнають у майбутньому через розрив Криму з Україною. Це, насамперед, втрата доступу до якісних українських продуктів харчування; втрата туристичного потенціалу півострова; відсутність доступу до дніпровської води, що неминуче приведе до занепаду сільського господарства у Криму, бо замінити її неможливо; проблеми із закордонними поїздками тощо.

Забезпечення конкретних форми і способи донесення цієї інформації на постійній основі має стати першочерговим завданням уповноважених державних органів України.

У будь-якому випадку планування вказаної діяльності має виходити із розуміння того, що здійснюватися вона має тривалий час (десятиліття), поки не складеться сприятлива геополітична ситуація для повернення Криму.


[1] Мезенцев Я. Холодна війна за Крим. Як ділили флот. 10.05.2011. – http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/05/10/38319/

[2] Кравченко Г. Зачем Москва финансирует Севастополь? 12.07.2018. – https://ru.krymr.com/a/29357758.html

[3] Постановление Верховного Совета Крыма Об Акте о провозглашении государственной              самостоятельности Республики Крым. 05.05.1992. – http://zakon4.rada.gov.ua/krym/show/rb0072002-92

[4] Закон Республики Крым О восстановлении конституционных основ государственности Республики Крым. – 20.05.1994. – http://zakon4.rada.gov.ua/krym/show/rb0032002-94

[5] Кримський парламент затвердив російську мову як регіональну. 26.05.2010. – http://www.unian.net/ukr/news/news-378708.html

[6] Постановление Верховного Совета Российской Федерации О правовой оценке решений высших органов государственной власти РСФСР по изменению статуса Крыма, принятых в 1954 году. 21.05.1992. – http://sevkrimrus.narod.ru/ZAKON/o1954.htm

[7] Постановление Верховного Совета Российской Федерации О статусе города Севастополя. 09.07.1993. – http://sevkrimrus.narod.ru/ZAKON/sewastop.htm

[8] Указ Президента Российской Федерации «О признании Республики Крым». 17.03.2014. – http://www.kremlin.ru/acts/bank/38202

[9] Президент уведомил Правительство, Госдуму и Совет Федерации о предложениях Госсовета Крыма и Заксобрания Севастополя о принятии в Российскую Федерацию и образовании новых субъектов. 18.03.2014. – http://www.kremlin.ru/events/president/news/20599; Федеральный конституционный закон О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов – Республики Крым и города федерального значения Севастополя. 21.03.2014. – http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_160618/

[10] Росія буде погоджувати з Україною своїх розвідників. 19.05.2010. –  http://www.pravda.com.ua/news/2010/05/19/5058184/; В мае главы СБУ и ФСБ обсудят работу российской контрразведки в Крыму. 12.05.2010. – http://ukranews.com/ru/news/ukraine/2010/05/12/18507

[11] Бульвінський А.Г. Гуманітарний контекст сучасних українсько-російських відносин // Сучасна українська політика. – Спецвипуск: Україна як суб’єкт сучасних цивілізаційних процесів. – К.: Фенікс, 2011. – С.52–61.

[12] Бульвінський А.Г. Бачення пострадянського простору у російських стратегічних документах // Цивілізаційні засади трансформаційних процесів на пострадянському просторі. Збірник наукових праць / за заг. ред. канд. іст. наук, доцента А.Г. Бульвінського. – К. : Державна установа «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2018. – С.64-93.

Опубліковано: Невідкладні заходи з протидії російській агресії з Криму: політичні, юридичні, економічні, управлінські та соціальні аспекти : матеріали науково-практичної конференції (4 вересня 2018 р., м. Київ) / Представництво Президента України в АРК. – Київ-Одеса : Фенікс, 2018. – С.22-28.

Андрій Бульвінський