Кордун О. О., директор Європейського інституту,
науковий співробітник Інституту всесвітньої історії НАН України
Сьогодні стало відомо, що т.зв. президент Нагірного Карабаху Самвел Шахраманян підписав указ про припинення існування маріонеткової «республіки» Нагірний Карабах» («НКР» чи «республіки Арцах») з 1 січня 2024 року.
Ця непересічна для новітньої історії подія є ще одним свідченням того, що всі так звані «самопроголошені» чи «невизнані» псевдореспубліки, які проглошені у низці республік колишнього СРСР, є штучними нежиттєздатними утвореннями. Вони існують доти, доки держава-агресор Росія бачить сенс у підтриманні їх існування.
На територіях нових держав, які виникли після розпаду СРСР, до таких утворень окрім «НКР», належали так звані Абхазька і Південно-Осетинська «республіки» та «Придністровська Молдовська Республіка» («ПМР»). З 2014 р. до них додалися «Донецька Народна Республіка» та «Луганська Народна Республіка» – на тимчасово окупованих Росією територіях Сходу України. У 2022 р. була здійснена спроба імітації створення Херсонської, Харківської та ін. «республік» на територіях, тимчасово окупованих РФ в ході повномасштабного вторгнення в Україну у лютому 2022 р.
На нашу думку, використання щодо них терміну «невизнані/частково визнані держави», який широко використовується у ЗМІ, розмиває реальну сутність цих утворень. Бо їх «самоназви» у дискурсивному плані виступають концептами, створеними державою-агресором для маскування реальності.
- Адже «невизнані держави» в міжнародній практиці це – геополітичні утворення, які не мають загального міжнародного визнання, але фактично більшою чи меншою мірою є суверенними країнами. Тож, використовуючи поняття «невизнані держави» щодо таких утворень як «Південна Осетія», «Абхазія», «Придністровська Молдавська Республіка», «ЛНР», «ДНР», «НКР», ми ніби ставимо їх у один ряд з Ізраїлем, який не визнаний 30 членами ООН чи, скажімо, КНР, яку не визнають 16 членів ООН та Ватикан.
- Натомість т.зв. «невизнані держави» в колишніх республіках СРСР виникли в «гарячих точках» (зонах «заморожених» конфліктів), активну участь у «врегулюванні» яких брала Росія, і є одним з інструментів гібридної агресії Російської Федерації на т.зв. «пострадянському просторі» з метою повернення свого геополітичного впливу в цьому регіоні.
- Роль самопроголошених держав можна визначити як спеціально створену зону нестабільності для поширення впливу та джерело тиску на держави, які здійснюють незалежну від Росії зовнішню політику, з метою повернення їх у простір політичного впливу колишньої метрополії. Як бачимо, зони нестабільності були штучно підтримувані передусім у тих країнах пострадянського простору, які задекларували свій чіткий курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію (Україна, Грузія і Молдова) та таким чином стоять на заваді реалізації імперських амбіцій Росії.
- Такі території, окрім усього іншого, виконують роль оперативного/стратегічного плацдарму для подальшої окупації/захоплення «материнської» території, особливо враховуючи і перебування російських військ на цих територіях. Яскравим прикладом є широкомасштабне вторгнення 24 лютого 2022 р., накопичення військ для якого було, зокрема, здійснене з використанням тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей України.
- Такі окуповані території виступають також майданчиком для відпрацювання певних соціальних технологій, структур влади, які згодом можуть бути застосовані до іншої частини територій країни, яка зазнала агресії. Ще одне завдання – проникнення, метастазування певних ідей (тез, наративів, тез тощо), способу життя, управлінських структур тощо у державу-жертву.
- І тут потрібно аналізувати досвід України не лише 2014-2020 рр., але й т.зв. «Донецько-Криворізької республіки» та «УСРР» часів Української революції 1917-1921 рр. Маріонеткова псевдодержава УСРР, яка була формально заснована «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України» 6 січня 1919 р. та формально проголошена як «окрема держава» на III Всеукраїнському з’їзді рад 6–10 березня 1919 р. Її завданням була імітація «добровільного волевиявлення» щодо входження до федерації з Росією та демонстрація наявності «справжньої» робітничо-селянської альтернативи «буржуазній» УНР.
- Так само у 1918-1920 рр. територія нинішньої «Південної Осетії» стала плацдармом для інспірованих більшовиками принаймні трьох повстань проти демократичної Грузії. Їх метою було встановлення радянської влади і приєднання регіону до РРФСР.
- Ознаки «державності» таких «республік» носять суто декоративний характер. Маючи декотрі формальні атрибути державності, як то: певну спірну територію, відносно стале населення, прапор, «закони» і «конституцію», «уряд» тощо, ці утворення не є самостійними державами, оскільки є повністю залежними від зовнішньої допомоги в економічному, військовому, політико-дипломатичному плані.
- Вони не наділені державним суверенітетом та не мають міжнародної правосуб’єктності через підпорядкованість їхніх адміністрацій чужим інтересам та залежність від свого «патрона» – Росії.
- Характерною ознакою таких держав є те, що вони були визнані або лише такими ж територіями зі спірним статусом («ПМР», «НКР»), або лише Росією та політично залежними від неї країнами («Південна Осетія» та «Абхазія», «ЛНР», «ДНР») – Сирія, Нікарагуа, Венесуела та Науру. (Остання – в обмін на гуманітарну допомогу з Росії на суму 50 мільйонів доларів). А «НКР» («Арцах») та ПМР («Придністровська молдавська республіка») взагалі не були визнані жодною країною-членом ООН.
Таким чином, отриманий Україною протягом 2014-2023 рр., дає підстави стверджувати, що у застосунку до територій колишнього СРСР термін «невизнані держави» є, радше, політично зумовленим евфемізмом на позначення територій, які перебувають під «ефективним контролем» інших держав (Росії та її проксі-сили у Закавказзі Вірменії у випадку «НКР»), але de jure належать Грузії, Молдові, Азербайджану чи Україні.
А на позначення органів цивільного управління цими територіями під час окупації доцільніше вживати термін окупаційна адміністрація (від лат. administratio – керування, управління) – у значенні група людей, які здійснюють оперативне управління певними територіями, забезпечують організацію та контроль за функціонуванням таких територій.
- Цей термін пропонується застосовувати за аналогією терміну, вжитого у Законі України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18.01.2018 № 2268-VIII.
Найбільш логічним є називати їх так, як вони фігурують у офіційних документах держав – об’єктів збройної агресії:
- не «Південна Осетія» чи «Республіка Південна Осетія», а тимчасово окупований регіон Цхінвалі (Цхінвальський район в межах північної центральної провінції Шида Картлі);
- не «Абхазія», а тимчасово окупована територія Абхазької Автономної Республіки Грузії;
- не «ПМР», а Автономне територіальне утворення з особливим правовим статусом Придністров’я (Unitatea teritorială autonomă cu statut juridic special Transnistria), або коротко – Придністров’я;
- не «Нагірно-Карабаська респубілка» чи «Республіка Арцах», а «Нагірний Карабах и прилеглі до нього 7 адміністративних районів Азербайджану». До речі, у ході військових дій в вересні–листопаді 2020 р. Азербайджан повернув контроль над Фізулінським, Джебраїльським, Зангеланським і Кубатлінським районами, а також значною частиною території колишньої НКАО (у т.ч. містами Шуша і Гадрут). Згідно із заявою про припинення вогню від 10 листопада 2020 року, Азербайджан також отримав контроль над Агдамським, Кельбеджарським і Лачинським районами (за винятком «Лачинського коридору», що зв’язує Нагірний Карабах з Вірменією). І ось в ході антитерористичної операції 20-21 вересня 2023 р. Азербайджан повернув собі контроль над окупованими територіями.
Припинення існування «НКР» знаменує собою початок нормалізації ситуації в нових країнах, які виникли після розвалу СРСР. І повернення Азербайджаном Карабаху – лише один з перших кроків у кардинальних геополітичних зрушеннях, які зараз відбуваються на колишньому пострадянському просторі. Неминуча поразка Росії від України та повернення в Україну Криму, частин Запорізької, Донецької, Миколаївської, Луганської, Харківської, Херсонської областей потягне за собою лавиноподібні процеси відновлення суверенітету над тимчасово окупованими територіями в Молдові та Грузії та прискорення їхнього руху до Європи та НАТО.