Постанова КМУ №1089 від 3 вересня ц.р. змінила пункт 2-6 Правил перетинання державного кордону так, що під час надзвичайного чи воєнного стану «норма про право на перетин» не поширюється на осіб із дипломатичним рангом «надзвичайний і повноважний посол», якщо вони припинили дипломатичну службу.
Це не технічне уточнення, а свідома політика: держава відсікає цілу когорту носіїв міжнародної суб’єктності від легальної участі у зовнішньополітичній комунікації країни.
Перший репутаційний удар Україна вже отримала. Італійська Corriere della Sera винесла в заголовок конфлікт: «Зеленський забороняє Кулебі виїзд. А він: я у Польщі». Видання написало, що колишній міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба нібито виїхав вночі до Польщі, дізнавшись про рішення уряду заборонити колишнім дипломатам полишати Україну під час надзвичайного або воєнного стану.
Сама команда Дмитра Кулеби це заперечила, уточнивши українським медіа, що відрядження розпочалося ще до оприлюднення постанови. Але для іміджу важлива не лише юридична істина, а й картинка дня: в очах частини міжнародної аудиторії Україна виглядає країною, яка боїться «неузгоджених голосів» осіб, які ще не так давно представляли українську державу на міжнародному рівні.
На практичному рівні це рішення послаблює інструменти, якими Україна могла впливати на зарубіжну аудиторію: мережі впливу екс-послів у столицях союзників, «містки» з аналітичними центрами, конференціями, фондами.
У воєнний час кожна додаткова аудиторія, кожен позачерговий брифінг і кожне приватне прохання в кулуарах – це зброя. Заборона для колишніх послів не зменшує навантаження на фронт, зате прямо зменшує кількість «рупорів України» на Заході.
Ці обмеження цілком логічно вписуються в монополізацію зовнішньополітичних контактів Офісом президента. Ще з 2020 року авторитетні аналітики фіксували зсув «центру ваги» від МЗС до Банкової; нині ж глава ОП Андрій Єрмак став публічним «обличчям» майже всіх ключових переговорних треків – від безпекових гарантій і режимів припинення вогню до санкційних коаліцій, часто виступаючи де-факто головним переговорником. Про «ефектиність» дипломатії Єрмака ми вже неодноразово писали.
Тепер ОП узурпує сферу дипломатії, відсікаючи альтернативних неурядових чи позаурядових діячів від легальної можливості донесення позиції України. Постанова №1089 рівно про це: вона зменшує конкуренцію сенсів і каналів, натомість збільшуючи ручне управління зовнішньою політикою.
Але ОПа перешкоджає діяльності не лише тих, кого колись вижила із власних лав (хто помилково вирішив, що спрацюється із нинішньою владою).
Окремий аспект – системне перешкоджання закордонній роботі опозиції.
Найвідоміший приклад – неодноразові спроби не випустити п’ятого президента Петра Порошенка на ключові міжнародні події та зустрічі з партнерами. У грудні 2023 року йому скасували відрядження буквально на кордоні, посилаючись на секретні листи; у лютому 2024-го він не зміг поїхати на Мюнхенську безпекову конференцію – офіційні аргументи щоразу змінювалися, але результат був однаковий: мінус один вагомий проукраїнський голос за кордоном. Така практика позбавляє Україну додаткових каналів адвокації зброї, санкцій, фінансування і членства в ЄС/НАТО.
Воєнний стан допускає обмеження прав, але ці обмеження мають бути необхідними та адекватними меті. Колишні посли та авторитетні на Заході політики не є «проблемною групою» в контексті мобілізації; навпаки, це ресурс для зовнішньої підтримки.
Питання іміджу тут ключове. Сьогодні Україна бореться не лише за зброю і гроші, а й за довіру – до інституцій, до прозорості рішень, до незалежності антикорупційної архітектури, до конкурентності політичного поля. Будь-яке рішення, яке виглядає як «затикання рота» альтернативним голосам, – від екс-міністрів до екс-послів і опозиційних лідерів, – послаблює аргументацію Києва в Брюсселі та Вашингтоні.
У підсумку ми отримуємо «мінус» на трьох рівнях: репутаційному (токсичні заголовки в провідних виданнях), операційному (менше рук і голосів, що працюють на Україну) і стратегічному (консервація монополії ОП на зовнішню політику).
Усе це шкодить інтересам України, обмежуючи її можливості для «багатоканальної» дипломатії на шляху до ЄС та НАТО.