Попри мільярдні дотації на розвиток садівництва й тепличного господарства, галузь в Україні практично не розвивається. Нові сади не закладаються, виноградники занепадають, не вистачає працівників і доступного фінансування.
Держава звітує про сотні мільйонів гривень допомоги, але ефект – мінімальний. Бізнес не бачить підтримки, а фермери виживають лише завдяки експорту та власним інвестиціям. Це черговий приклад неефективної державної політики у сфері підтримки бізнесу.
Уряд і парламентська монобільшість звітують про сотні мільйонів гривень, вкладених у підтримку садівництва, але ситуація на місцях свідчить про зворотне. Галузь, яка має потенціал приносити прибуток понад 100% і забезпечувати експортну виручку, фактично стоїть на межі стагнації. Причина – у відсутності системної політики: замість адресної, гнучкої підтримки малих і середніх виробників ми бачимо формальне освоєння коштів під гучні презентації урядових програм.
Нинішня грантова модель не враховує реальність війни: доступ до стартового капіталу в 20 тисяч доларів на гектар є непідйомним для більшості фермерів, особливо в умовах нестабільного ринку, дефіциту працівників і загроз безпеці. Влада на чолі з президентом Зеленським не запропонувала дієвого механізму залучення дешевих кредитів, податкових стимулів чи програм страхування врожаю. Лише формальні умови, які складно виконати, і цифри, що красиво виглядають у звітах.
Найбільш абсурдною є ситуація, коли на тлі скорочення виноградників і зупинки закладки нових садів, у Києві звітують про «успішну реалізацію» програми. Реальні фермери, а не фаворити з урядових списків, не мають доступу до ресурсів. Замість того, щоб підтримувати тих, хто тримає село, хто годує країну – влада займається черговим піаром за рахунок зовнішнього фінансування.
У час війни держава мала б концентруватися на розвитку внутрішнього виробництва, диверсифікації агроекспорту, підтримці локальних ініціатив. Однак у діях влади бачимо лише імітацію допомоги та нерозуміння реальних потреб малого агробізнесу. Критично важливо перейти від декларацій до конкретних механізмів: кредитування, цільові програми для громад у прифронтових регіонах, мобільні механізми компенсації збитків.
Без цього, держава ризикує остаточно втратити один із ключових секторів економіки. І тоді гучні заяви влади про відновлення сільського господарства залишаться лише ще одним рядком у проваленому піар-звіті.