03.08.2026 відбулася чергова щорічна наради послів за участі Володимира Зеленського.
Українській дипломатії знову запропонували великий перелік нагальних завдань, але не дали цілісного бачення того, якою має стати Україна, як примусити росію до припинення вогню, і яке місце Україна повинна посісти у світі після війни.
Формально у своєму виступі Володимир Зеленський згадав і Європейський Союз, і НАТО, і необхідність розвивати відносини з державами поза традиційним колом західних партнерів. Однак вони не стали центральними політичними цілями і не були перетворені на конкретні завдання для дипломатичної служби.
Серед пріоритетів на наступний рік Зеленський назвав лише санкційний тиск на росію, збільшення військової та енергетичної підтримки, масштабування Drone Deals, PURL, SAFE, Антибалістичної коаліції та програми FREYJA, отримання ракет-перехоплювачів і підготовку до наступної зими. Усі ці напрями важливі, а деякі — критично необхідні для фізичного виживання держави. Проте навіть їх сукупність ще не становить зовнішньополітичної стратегії. Це радше перелік оперативних потреб, які дипломатія має закривати тут і зараз.
Показовим є те, як у президентському виступі постала Європа. Зеленський справедливо наголосив, що з європейськими партнерами необхідно працювати щодня, і згадав переговорний процес щодо вступу. Однак Євросоюз у цій частині промови виглядав передусім джерелом фінансування, електроенергії, зброї та інших ресурсів. Про необхідність виконання Україною євроінтеграційних зобов’язань, прискорення внутрішніх реформ, захист незалежності антикорупційних інституцій, утвердження верховенства права і демократії не йшлося.
Ще помітнішим є фактичне зникнення з оперативного порядку денного мети вступу України до НАТО. Альянс у виступі постав переважно як партнер у реалізації програм військової допомоги. Але отримання зброї через механізми НАТО і членство України в Альянсі — це принципово різні рівні політики.
Відмова публічно ставити це питання як стратегічну мету привчає партнерів до думки, що Україна сама готова задовольнитися окремими програмами допомоги, двосторонніми домовленостями або тимчасовими безпековими конструкціями. Така дипломатична самоцензура лише полегшує роботу тим, хто хоче залишити нашу державу у «сірій зоні» між росією та НАТО.
Не менш суперечливо виглядає робота з Глобальним Півднем. Зеленський згадав Африку, Латинську Америку, Азію, Близький Схід, держави Перської затоки, Індію, Китай та низку інших країн і регіонів. Але здебільшого це було географічне перерахування напрямів, а не визначення політики.
Лише Кирило Буданов спробував надати цьому напряму предметного змісту, говорячи про зернову дипломатію, безпекову співпрацю, розмінування, протидію тероризму, торгівлю, технології та освіту. Це важливий підхід, адже держави Глобального Півдня неможливо переконувати виключно розповідями про російську агресію. Україна має пропонувати їм партнерство, яке відповідає їхнім інтересам, — у сфері продовольчої безпеки, оборонних технологій, енергетики, цифровізації та підготовки кадрів.
Підсумкова постановка завдань Андрієм Сибігою лише підтвердила проблему. Санкції, зброя, енергетична підтримка, Антибалістична коаліція та підготовка до зими залишилися серед головних оперативних напрямів. Натомість вступ до ЄС, членство в НАТО та системна політика щодо Глобального Півдня не були оформлені як самостійні пріоритети з вимірюваними цілями.
Україні справді потрібна дипломатія конкретного результату. Але цей результат не можна вимірювати лише кількістю трансформаторів, ракет, фінансових пакетів чи підписаних оборонних угод. Посли повинні знати не тільки те, що потрібно отримати до наступної зими, а й куди держава має прийти через п’ять або десять років.
Тому за результатами наради мала б з’явитися цілісна зовнішньополітична дорожня карта.
Вона повинна передбачати конкретні завдання щодо проходження переговорних кластерів із ЄС і виконання реформ; формування коаліції на підтримку членства України в НАТО; розбудови довгострокових оборонних союзів; а також окремі стратегії взаємодії з ключовими державами Африки, Азії, Латинської Америки та Близького Сходу.
Без цього дипломатія ризикує остаточно перетворитися на службу екстреного забезпечення поточних потреб Банкової.