Поле «допустимого компромісу» (?!) у переговорах з рф, яке вимальовується у риториці Зеленського, лежить у чутливій площині культури, мови та церковної незалежності – саме там, де Україна насправді не може дозволити собі жодних поступок без підриву власної ідентичності.
Це має стати предметом особливої уваги суспільства та опозиції, адже жодні мирні формули не можуть базуватися на ерозії того, що складає ядро української державності.
У березні 2025 р. після переговорів у саудівській Джадді під час спілкування Зеленського з представниками ЗМІ він назвав головною «червоною лінією» те, що він ніколи не буде визнавати окуповані території російськими.
Вже через кілька днів, на пресконференції з фінським президентом Александром Стуббом у Гельсінкі, він суттєво розширив перелік «червоних ліній».
- Зеленський сказав, що не може озвучити їх усі, однак назвав таке: «Не втратити незалежність, суверенітет нашої держави, і щоби ніколи в житті росія не мала вплив на незалежність українців».
- Він додав, що не хоче обговорювати з рф, «якою має бути наша армія», або «проговорювати економічні гарантії безпеки, де головна гарантія – це ЄС».
- Зеленський також згадав тисячі в’язнів, яких утримує рф, і серед яких не тільки військові, а й журналісти, політв’язні і цивільні.
На початку квітня цього року під час зустрічі з керівниками територіальних громад Чернігівщини президент Зеленський знову звузив перелік «червоних ліній» під час майбутніх переговорів про завершення війни: Україна не визнає російськими окуповані території та не погодиться на зменшення армії.
Трохи пізніше цього ж місяця, коментуючи заяви Віткоффа, Зеленський ще раз наголосив: «для нас це червоні лінії визнавати будь-які території тимчасово окуповані як не українські, а російські».
У серпні він так само наголосив, що не визнаватиме російським окупованих територій. Зеленський відкинув можливість відходу українських Сил оборони з неокупованої частини Донецької області як передумову для повного припинення вогню. Також він підкреслив, що Україна юридично не визнає окупацію всіх наших тимчасово окупованих територій.
Пряма мова: «Щодо червоних ліній, я як президент і українці як громадяни своєї країни, не буду порушувати свою Конституції, а буду захищати суверенітет і нашу незалежність, захищаючи наших людей і нашу землю».
Інші владні голоси більш послідовні і єдині у своєму баченні «червоний ліній».
Що Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, що міністр закордонних справ Андрій Сибіга, що, наприклад, заступниця постпреда України при ООН Христина Гайовишин говорять про три ключові «червоні лінії». Україна ніколи:
- не визнає тимчасово окуповані території «російськими»;
- не погодиться на обмеження права на самооборону (обороноздатності чи збройних сил);
- не прийме обмеження у виборі союзів і блоків.
Спікер парламенту Стефанчук та наша представниця при ООН також чітко зазначили, що українці ніколи не відмовлялися від власної мови, своєї віри та національної ідентичності. («не винагороджуватиме геноцидні наміри, які лежать в основі російської агресії, підривом нашої ідентичності, включно з нашою мовою»).
Таким чином, вимальовується поле допустимого компромісу персонально для Зеленського. Воно лежить в сфері культури, мови та української церкви.
Гнучкість цих «червоних ліній» президента виявляється в тому, що, попри демонстративну категоричність у питаннях територій та чисельності армії, він фактично залишає поза межами своїх публічних застережень усю сферу гуманітарної ідентичності – мову, культуру, церковну автокефалію, тобто елементи, які інші представники держави прямо називають фундаментальними та такими, що не можуть бути предметом переговорів у принципі. І саме тут виникає небезпечний простір для політичних маневрів Банкової.
Якщо Верховна Рада, уряд та українські дипломати говорять про сталий трикутник «червоних ліній» – територіальна цілісність, право на самооборону та свобода зовнішньополітичного вибору плюс захист української ідентичності як категорія, що стоїть над будь-якими домовленостями, – то Зеленський, звужуючи перелік застережень виключно до питань кордонів і чисельності армії, фактично окреслює інший, значно м’якший контур можливого «компромісу».
Така «плинність» позиції створює відчуття, що гуманітарна політика може стати розмінною монетою, хоча саме вона була і є однією з цілей російської агресії.