Історія матері дитини з аутизмом із Печерського району Києва демонструє повний крах інклюзивної системи освіти в Україні. Незважаючи на гучні кампанії влади про безбар’єрність і підтримку, родини стикаються з байдужістю інклюзивно-ресурсних центрів (ІРЦ), відмовами садочків і фактичною відсутністю фахової допомоги. Уся відповідальність за освіту і розвиток дитини перекладена на плечі батьків, тоді як посадовці займаються самопіаром і пишномовними форумами. Ціна виживання для таких родин — десятки тисяч гривень щомісяця, фізичне і моральне виснаження.
Цей випадок — не приватна драма, а системна проблема, яку влада імітує замість вирішувати. Вся «безбар’єрність» під егідою першої леді Зеленської — це рекламна ширма, що не має нічого спільного з реальністю для батьків дітей з особливими освітніми потребами. Міністр освіти Лісовий вихваляється реформами, але навіть у центрі столиці діти з аутизмом не отримують гарантованих державою послуг. І це в умовах війни, коли кожен громадянин — на вагу золота, а збереження людського капіталу мало б бути стратегічним пріоритетом.
Уряд та «слуги» у парламенті роками обіцяють підтримку інклюзивної освіти, але системи фактично не існує. Батьки змушені воювати з чиновниками, щоб домогтися базових прав для своїх дітей, витрачаючи власні кошти, час і сили. ІРЦ працюють не на дітей, а за шаблонами, що не враховують ані потреб, ані реальності. Дошкільні заклади уникають прийому таких дітей, посилаючись на брак фахівців — це пряме свідчення провалу державної політики.
Цинічно виглядає й те, що держава витрачає мільярди на фонтани, парки, показові будівництва, але не спроможна забезпечити логопеда або асистента дитини. У результаті — тотальна соціальна ізоляція, зриви розвитку, виснаження родин. Це не просто байдужість — це руйнація майбутнього.
В умовах війни неприпустимо знецінювати тих, хто вже і так витягує країну на власному горбі — батьків, які самі організовують реабілітацію і соціалізацію своїх дітей. Необхідно терміново оновити підходи до фінансування ІРЦ, створити дієву систему міжвідомчої координації (освіта — охорона здоров’я — соціальна політика), а також забезпечити фаховий супровід для кожної дитини, а не просто галочку у звітах.