Нещодавно підписана «зеленою владою» угода про розбудову інфраструктури, укладена між Україною та КНР, несе значні економічні, безпекові та політичні ризики для нашої країни.
На відміну від «команди Зе», для Китаю 36 стратегем – не дивна східна екзотика чи взагалі абстракція, а частина продуманої багаторічної стратегії, де Україна – пішак на великій шахівниці.
Але «найвеличніший лідер сучасності» хоче посадити України на гачок, з якого намагаються злізти низка країн. Йдеться про отримання дешевих кредитів, Які можуть коштувати занадто дорого нам всім.
Економічні ризики
На перший погляд, економічне співробітництво з Китаєм видається вигідним: дешеві позики в рамках ініціативи «Один пояс — один шлях» для інфраструктурних проєктів, інвестиції в промисловість, включно з оборонним та космічним секторами, швидке та дешеве розширення цифрової інфраструктури, зокрема мобільного зв’язку 5G.
Солодкі обіцянки Китаю для інших країн Центральної та Східної Європи на практиці виявилися вкрай невигідними та навіть шкідливими для країн-одержувачів.
Китайські інвестиції не забезпечують зайнятість місцевого населення чи/та місцевих компаній. В обмін на щедру допомогу Пекін вимагає, щоб для будівництва інфраструктури та виконання інших контрактів реципієнт надавав перевагу китайським підрядникам: 50-70% проєкту зазвичай виконують китайські державні компанії, на решту можуть претендувати місцеві фірми, проте багато з них є спільними підприємствами з китайськими групами.
Дорогі інфраструктурні проекти не приносять не приносять достатнього доходу, щоб вчасно і в повному обсязі погасити надану позику, і майно (через передбачені контрактами з Китаєм механізми арбітражу відповідно до китайського законодавства або компенсації) зрештою опиняється в руках Китаю.
Китай надає гроші не у формі грантів, а як позики під державні гарантії. Так, державний експортно-імпортний банк Китаю профінансував 85% ($1,3 млрд) проєкту сербської ділянки залізниці «Будапешт – Белград». Цей «унікальний» інвествпроект окупиться мінімум за 130 років, а максимум – за 2500.
Хрестоматійним прикладом стала Шрі-Ланка, де побудований китайцями морський порт Хамбантота був офіційно переданий Китаю в 99-річну оренду наприкінці 2017 року, оскільки уряд Шрі-Ланки не зміг виплатити борг своєму кредиторові.
У такій же борговій залежності від Китаю зараз переюбувають такі країни як Чорногорія (її борг Китаю складає 103% ВВП!), Лаос, Джибуті, Пакистан або Монголія.
Політичні та безпекові ризики
Україна чітко зафіксувала (в т.ч. в Конституції) своє прагнення до європейської та євроатлантичної інтеграції. І принаймні за часів П.Порошенка чітко рухалася у цьому напрямку. Це давало підстави західним парнерам України розглядати її надійного і передбачуваного парнера, та надавати їй необхідну фінансову та військову допомогу.
З Китаєм як великою і потужною країною потрібно підтримувати ділові відносини. Але ресурси, відведені для зовнішньої політики України, є дуже обмеженими. Тому існує серйозний ризик — якщо інвестувати більше часу, енергії й персоналу в співпрацю з Китаєм, ресурси для західного напрямку будуть скорочені. Це може надіслати сигнал ЄС і США про те, що Україна менш зацікавлена в них як партнерах, що може призвести до того, що вони надаватимуть менше підтримки Україні.
Фінансові угоди України з Китаєм можуть розглядатися в США та ЄС як сигнал, що чинна українська влада вирішила відмовитися від шляху антикорупційних та демократичних реформ, згорнути європейську інтеграцію.
Загравання з Китаєм дитів чи оди китайській системі у викоранні лідера фракції «Слуга народу» позбавляють нас нашої моральної сили та аргументів у Конгресі США.
Нинішнє протистояння Заходу та Китаю – це не просто геополітична чи геоекономічна боротьба. Це боротьба свободи проти авторитаризму. І Україна має чітко розуміти, яку сторону вона займає у цих процесах. Україна може опинитися в компанії безпринципних країн (Італії, Греції, Угорщини тощо), яких називають «тими, хто цілують панд» (panda-kissers). Україну має насторожувати те, що одночасно ці країни є найбільш активними «путінферштеєрами» (тими, хто закликає «зрозуміти Путіна») – п’ятою колонною РФ в Європі.
Для України посилення співпраці з Китаєм може мати цілком конкретні і відчутні наслідки у безпековій сфері.
Ступінь використання китайського комунікаційного обладнання для армії та СБУ визначатиме, наприклад, якою інформацією американська розвідка ділитиметься з українськими колегами, які системи озброєння готова надавати чи продавати, чи інвестуватиме вона в оборонно-промисловий сектор України та чи буде дозволено ІТ-підприємствам США передавати на аутсорс ІТ-послуги та програмування в ІТ-сектор України, який переживає бум розвитку. Якби Україна придбала 5G обладнання у китайських компаній, таких як Huawei, перспективи співпраці української розвідки з країнами НАТО суттєво знизились.
Публічно Пекін не висуває політичних вимог. Однак є всі підстави вважати, що міждержавні домовленості мають не публічну частину, яка передбачає, наприклад, певну позицію України на міжнародній арені щодо уйгурського питання.
Ознаками наявності таких домовленостей з «зеленими» є відкликання Україною підпису на захист уйгурів, постачання до України переважно китайської вакцини від коронавірусу, пауза у справі «Мотор Січі» та компліментарні заяви українських політиків щодо Китаю.
Зараз ситуація дуже нагадує те, що відбувалося в Україні за часів Януковича: про людське око говорилися про євроінтеграцію, але при цьому влада нишком шукала підтримки в Китаю та Росії. Це закінчилося погано для Януковича та його оточення.