Тимур Міндіч є обвинуваченим у справах НАБУ про корупцію в Енергоатомі та відмивання грошей через Кооператив «Династія» в Козині. Наразі проти нього запроваджені санкції РНБО України.
29 квітня Українська правда опублікувала нові результати прослуховування Тимура Міндіча, у яких він із секретарем РНБО Рустемом Умєровим обговорює фінансування компанії Fire Point.
Після цього антикорупційна рада при Міноборони закликала створити робочу групу з представниками Генштабу, родів та видів сил, які використовують продукцію Fire Point, а також антикорупційних та слідчих органів для проведення аудиту контрактів і ціноутворення компанії.
30 квітня головний конструктор Fire Point Денис Штілерман категорично спростував інформацію, оприлюднену в журналістському розслідуванні УП, заперечуючи зв’язок Міндіча та компанії.
Однак ця «відсутність зв’язку» виглядає дуже дивно.
- Під час засідання Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради на чолі з нардепом Олексієм Гончаренком 25 травня Штілерман заявив, що зустрічався з бізнесменом Тимуром Міндічему його квартирі в центрі Києва близько 15 разів (!), коли той хотів купити частку Fire Point.
- Спочатку він розказував, що Міндічу відмовили в продажу через особу людини, яка мала стати акціонером та спосіб купівлі. Штілерман наголосив, що Міндіч планував залучити підставних осіб як акціонерів і не мав підтвердженого походження коштів.
- Згодом Штілерман пояснив, що пропозицію МІндіча визнали неконкурентоспроможною. Тобто основна причина інша – не зійшлися в ціні.
- Спочатку Міндіч хотів придбати 50% частку компанії Fire Point за близько 100 млн доларів, проте це «не відповідало капіталізації підприємства». А 13 травня Денис Штілерман заявляв, що Тимур Міндіч пропонував йому викупити 50% компанії —за $1 млрд., хоча «суверенний фонд однієї з країн (ОАЕ) запропонував $758 млн за 30% компанії Fire Point».
- Тобто: якби Міндіч запропонував трохи більше і на інших умовах, він однозначно отримав би частку Fire Point.
У квітні авіаексперт, провідний науковий співробітник Державного музею авіації Валерій Романенко в інтерв’ю Radio NV заявив, що хотів би побачити масовий запуск по Росії ракет FP-5 до виділення компанії Fire Point грошей на ЗРК. Це був би правильний підхід.
- За даними з відкритих джерел, кількість атак із застосуванням розрекламованих зокрема президентом Зеленським ракет FP-5 («Фламінго») становить лише неповних 8,5% від усіх ракетних атак з з початку року, або лише трохи більше 1% всіх атак Сил оборони по території РФ у 2026 р. станом на 23 травня цього року.
- На основі аналізу всіх зафіксованих у відкритих джерелах згадок атак ракетами «Фламінго» та супутникових знімків, поширених спільнотами «КіберБорошно», Exilenova+ та Dnipro OSINT, журналістами-розслідувачами «Української правди» встановлено таке: у кадр потрапили 23 запущені крилаті ракети FP-5. Українські OSINT-аналітики ідентифікували, що до цілі з них долетіло 6, але влучили у потрібний об’єкт лише 2. Ще одне ураження залишається спірним.
Тим часом, не довівши до пуття попередню ракету FP-5 «Фламінго», Fire Point спільно з партнерами на основі ракети FP-7 розробляє новий комплекс ППО Freya, який начебто повинен стати доступним аналогом системи Patriot.
14 травня співвласник і головний конструктор Fire Point Денис Штілерман повідомив, що компанія приєднується до антибалістичної коаліції, і опублікував презентацію про пан’європейський антибалістичний проєкт Фрея.
Метою проєкту є створення єдиної захищеної системи протиповітряної та протиракетної оборони з акцентом на перехоплення балістичних ракет. Для захисту пропонується використовувати зокрема ракету-перехоплювач балістичних загроз FP-7.x, випробування якої Fire Point демонструвала в лютому.
Уся ця історія породжує закономірне запитання: чому держава та окремі представники влади готові говорити про мільярдні перспективи нових проєктів Fire Point у сфері протиракетної оборони, коли досі немає переконливих доказів масового та результативного бойового застосування попередніх розробок компанії?
Україна безумовно потребує власних сучасних систем ППО та ПРО, однак державна підтримка таких амбітних програм має спиратися не на презентації, гучні заяви чи політичні зв’язки потенційних інвесторів, а на підтверджені результати, прозорість фінансування та реальні досягнення на полі бою. Інакше існує ризик, що під прикриттям стратегічно важливих оборонних проєктів країна знову отримає чергову історію про освоєння величезних коштів без належної відповідальності за кінцевий результат.