На четвертому році повномасштабної війни питання ефективності управління сектором безпеки і оборони перестало бути лише професійною дискусією — воно стало питанням виживання держави.
Саме тому будь-які заяви про «реформи армії» мають оцінюватися не за гучністю формулювань, а за реальними результатами і попереднім досвідом їх виконання.
І цей досвід у випадку чинної влади викликає дедалі більше запитань.
Зеленський оголосив чергову реформу. На цей раз – реформу армії.
Зокрема, в рамках майбутньої реформи війська президент Володимир Зеленський доручив «відчутно збільшити грошове забезпечення українських військових» з урахуванням принципу справедливості.
У травні нібито відбудеться погодження всіх ключових деталей. У червні реформа стартує, і вже в червні повинні бути перші результати.
На перший погляд, ці заяви виглядають як запізніла, але необхідна реакція на очевидні проблеми із забезпеченням військовослужбовців та мотивацією особового складу.
Проте ключове питання полягає в іншому: чи є підстави вірити, що цього разу обіцянки будуть виконані? Статистика говорить про протилежне.
Станом на травень цього року від початку каденції Зеленський роздав щонайменше 1081 обіцянку. І це тільки те, що зафіксоване аналітичним порталом «Слово і діло».
З них виконано хоча б «частково» не більше 38%. І то здебільшого – або формальності, або «витягування» на результат аби яких дій, часто не повʼязаних із повноваженнями Зеленського.
Все інше – не виконані обіцянки.
Серед невиконаних — принципові речі, які безпосередньо стосуються національної безпеки.
Зокрема, обіцянка не допустити продажу російської нафти до Угорщини; обіцянка представити чітку програму безпеки і функціонування інституцій на деокупованих територіях. Усі ці питання мають стратегічне значення, але залишилися без належного виконання.
Особливо показовою є ситуація у період повномасштабної війни.
Починаючи з лютого 2022 року, Зеленський дав ще 378 нових обіцянок. Із них виконано лише близько 25%.
При цьому у сфері оборони виконано лише 21,7% від усіх обіцянок. Це критично низький показник для країни, яка веде війну на виснаження і повністю залежить від ефективності власної армії та оборонної політики. Хоча, здавалося б, саме на ній має бути зосереджена діяльність президента у цей час.
У такому контексті нова «реформа армії» ризикує стати черговим елементом політичної комунікації, а не реальним інструментом змін.
Підвищення грошового забезпечення військових має бути частиною системної реформи, яка включає прозорі механізми фінансування, реформу управління, підзвітність оборонних закупівель та реальне планування ресурсів. Без цього будь-які підвищення можуть виявитися короткостроковими і неефективними.
А питання справедливості, на яке посилається президент, неможливо реалізувати без відновлення довіри до державних інституцій.
А ця довіра підривається якраз через корупцію, невиконання обіцянок, непрозорі рішення та політичну упередженість, які часто не відповідають реальним потребам фронту.
Україна веде війну за своє існування і водночас декларує рух до Європейського Союзу та НАТО. Це означає, що реформи у сфері оборони мають відповідати стандартам демократичного цивільного контролю, верховенства права і підзвітності влади. Без цього жодні гучні заяви не зможуть замінити реальних змін.
Тому нова реформа армії матиме сенс лише тоді, коли вона стане не черговою невиконаною, але красивою, обіцянкою, а прикладом реального виконання з чіткими, вимірюваними результатами.