З’являється дедалі більше критичних дописів щодо гучно анонсованого владою обміну з Росією полонених у форматі 1000 на 1000, які мають значний резонанс у суспільстві.
Про це, зокрема написали, наприклад, Г. Харченко, Денис «Редис» Прокопенко чи колишній політв’язень Путіна а нині військовослужбовець ЗСУ С. Асєєв.
У зверненнях ветеранів, військових, родин полонених і правозахисників чітко артикулюються системні проблеми, які свідчать: процес обмінів фактично зводиться до того, що українська сторона пасивно погоджується забирати всіх, кого віддає Росія, не прикладаючи особливих зусиль та не наголошуючи на власних вимогах.
Основні критичні закиди на адресу влади:
Відсутність пріоритетності щодо героїв-захисників «Азовсталі». У числі звільнених немає жодного бійця полку «Азов», які перебувають у полоні вже четвертий рік. Це викликає обурення, оскільки саме ці військові здалися в полон за наказом вищого командування та під особисті гарантії з боку президента України Зеленського. Жодна з обіцянок – швидке повернення, зв’язок через Червоний Хрест, підтримка – не була виконана.
Повернення осіб із сумнівною репутацією замість справжніх героїв. У публічному просторі згадуються приклади, коли серед звільнених виявляються дезертири, зрадники або ті, хто співпрацював з адміністраціями колоній. При цьому реальні захисники та ті, хто пережив катування, залишаються за ґратами.
Ігнорування цивільних, які провели в полоні до восьми років. Попри те, що списки цивільних заручників були передані Офісу президента ще у 2020 р., ці особи системно ігноруються під час обмінів. Держава демонструє байдужість до людей, які роками знаходяться у полоні, в тому числі за допомогу українським спецслужбам.
Відсутність відкритого механізму формування списків. Рішення щодо кандидатур на обмін непрозорі, відсутні чіткі критерії пріоритетності. Родини полонених отримують лише формальні відписки або вимоги «не розголошувати», без жодної конкретної інформації, що лише посилює зневіру.
Усі ці звернення об’єднує глибоке розчарування діями влади в питанні, де не може бути політики, та недовіра від постійного повторення слів про «боротьбу за кожного героя», які не підкріплені реальними діями.
Безумовно, кожна людина, яка повертається на Україну з полону, – є важливою для їхніх сімей і для українського суспільства в цілому. Але обміни полоненими не мають бути приводом для піару влади.
Одним з виходів може бути створення міжвідомчої наглядової групи за участі родин полонених, правозахисників, депутатів і ветеранів для громадського контролю за процедурою обміну.
Це не означатиме їхню безпосередню участь у переговорах щодо обміну чи визначенні кандидатур для обміну, але сприятиме відновленню довіри до інститутів держави шляхом відкритого діалогу з родинами полонених та прозорої комунікації щодо кожного етапу перемовин.