Західні аналітики часто говорять, що російські ресурси не безкінечні – і чим більше їх вижирає війна, тим швидше економічна машина зламається. Нам радять наповнювати позицію людьми (шляхом мобілізації), і допомагають у межах, які не створюють надмірного навантаження на західні економіки, натомість у росіян формують враження, що варто ще натиснути, вкинути ще більше ресурсів – і станеться прорив.
Українцям відводиться роль не допустити проривів… і все, що зможуть зробити.
Така стратегія – інерційна, не передбачає надмірних вимог до західних країн, і не порушує психологічних обмежень щодо «ескалації з росією».
Виклики для України очевидні. Це – життя захисників і втрати економіки. Тому нашим інтересом є змінити умови цього сценарію.
Найзрозуміліший шлях – свої технології і виробництво. Де можливо – із залученням партнерів, але з українською ініціативою. І не заважати тим, хто здатен це робити.
Судячи з бюджетних пріоритетів на наступний рік, до влади 5-6 менеджерів і двох лідерів ця проста думка ще не дійшла.
Залишається традиційний для нинішньої влади шлях – просити допомогу від партнерів. Офіс Зеленського розрекламував у цьому зв’язку його візит. до США. Але його результати на ділі – більш, ніж скромні. Якщо не в мінус.
Заяви та інтервʼю Зеленського рознервували республіканців, інформація про «потужні плани» особливо не вражають демократів. Підтверджено раніше відомі обсяги допомоги, ближчим часом збереться «Раммштайн». Оце й усе.
У соцмережах у зв’язку з цим піднімається хвиля «захистимо своїх» – на тлі помилок, допущених Зеленським і його офісом у США.
Мовляв, це не президентський офіс написав пустопорожні декларації і вимоги до союзників замість Плану Перемоги, і не Зеленський перейшов межу дипломатії у публічних висловлюваннях та інтервʼю – а це американці, сякі-такі, на догоду перевазі на виборах напустились на нашого Президента.
І що нині усім патріотам належить безумовно підтримати Зеленського, бо ж він Президент України, яка воює. І, відповідно, заклеймити американських політиків і посадових осіб, які сміли його критикувати.
Цікаво, що цю думку проводять часто ті самі люди, які у 2014-2019 – теж під час війни і кризи – не давали спуску Петру Порошенку, критикуючи кожен його крок.
Нині ж позиція змінилась. Нині «патріотизмом» вважається безоглядна підтримка Президента, його офісу і їхньої політики.
Однак такий підхід несе в собі колосальну небезпеку. Одна з переваг демократії – якраз критичне мислення. Коли дії можновладців піддаються вільному аналізу, результати відкрито обговорюються. Це дозволяє визначити помилки і виправити їх – або принаймні не повторювати. «Одобрямс» же, навпаки, небезпечний самозаспокоєнням влади. А значить, зручні можновладцям, приємні для їхніх прихильників, але згубні для країни дії вчинятимуться і далі.
Тому справді дієвий патріотизм нині – не демонструвати лояльність, хвалячи Зеленського і огризаючись на американських політиків.
Поведінку американців, тим більше під час виборів, ми не змінимо. Це – умови, в яких треба вміти працювати і вигравати позитиви для України.
Натомість вимагати покращити дії наших посадових осіб – необхідно. У аналізі помилок і пропонуванні альтернатив і є зараз патріотизм. Бо на кону – виживання України. І спокій та комфорт можновладців, підтримка їх у їхніх провалах – неспівставна ціна за це.