Українська влада дедалі частіше намагається представити запровадження множинного громадянства як мало не універсальний інструмент для вирішення демографічної та кадрової кризи.
Останньою таку тезу озвучила голова Державної міграційної служби Наталія Науменко, заявивши, що множинне громадянство у перспективі дасть Україні можливість залучити трудовий ресурс із числа українців, які виїхали за кордон та отримали громадянство інших держав. Логіка влади полягає у тому, що спрощення юридичного зв’язку з Україною автоматично створить передумови для масового повернення людей та їхньої участі у відбудові держави.
Втім, така аргументація демонструє глибоке нерозуміння реальних причин міграції та мотивів, якими керуються люди, ухвалюючи рішення про повернення або неповернення до країни. Українці залишали державу не через складність бюрократичних процедур оформлення громадянства, а через війну, безпекові ризики, економічну нестабільність, корупцію, слабкість інституцій та відсутність прогнозованого майбутнього. Саме ці фактори залишаються визначальними й сьогодні.
Ідея про те, що колишні громадяни України масово повернуться працювати лише тому, що їм дозволять мати два паспорти, виглядає радше політичним самозаспокоєнням, ніж тверезим державним розрахунком.
Людина, яка за останні роки інтегрувалася у німецький, канадський чи польський ринок праці, отримала соціальні гарантії, стабільний дохід, доступ до якісної медицини та освіти для дітей, не ухвалюватиме рішення про повернення виключно на підставі символічного юридичного статусу. Повернення відбувається тоді, коли держава здатна запропонувати безпечне середовище, конкурентну економіку, справедливі суди та зрозумілі правила гри.
Особливо показовим є те, що українські посадовці дедалі частіше говорять про «майбутнє залучення трудового ресурсу», фактично сприймаючи мільйони громадян суто функціонально, як резерв робочої сили. У цій риториці втрачається людина із власними інтересами та правами, а не як інструмент компенсації провалів державної демографічної та економічної політики. Жодна сучасна країна не здатна повернути еміграцію лише апеляціями до патріотизму чи спрощенням паспортного режиму.
Більше того, сама влада своїми діями часто формує у значної частини українців за кордоном додаткові причини не повертатися. Мова йде про хронічну непередбачуваність державної політики, постійні корупційні скандали, тиск на бізнес, проблеми із захистом прав власності, сумнівні кадрові рішення та зростання недовіри до державних інституцій.
На цьому тлі декларації про множинне громадянство як «інвестицію у майбутнє повернення» виглядають спробою підмінити реальні реформи красивими політичними конструкціями.
Безумовно, сама ідея множинного громадянства має право на існування. У глобалізованому світі вона може бути інструментом підтримання зв’язків із діаспорою, розвитку громадянської дипломатії та культурної єдності українців у світі.
Україна справді не повинна втрачати зв’язок із мільйонами своїх громадян та людей українського походження за кордоном. Але влада має чесно говорити суспільству: подвійне громадянство саме по собі не створить ані економічного дива, ані масового повернення людей.
Головними умовами повернення залишаються завершення війни, довгострокові безпекові гарантії, економічне зростання, створення робочих місць, верховенство права та прогнозованість державної політики.
Саме за ці речі українці сьогодні «голосують ногами», обираючи країни для життя своїх родин. І саме тут українська влада поки що демонструє значно менше успіхів, ніж у створенні гучних інформаційних кампаній.