Пострадянський простір у російських стратегічних документах

У статті аналізується відображення у російських стратегічних документах (Воєнних доктринах 1993, 2000, 2010, 2014 рр., Концепціях зовнішньої політики 1993, 2000, 2008, 2013, 2016 рр., Стратегіях національної безпеки 1997, 2000, 2009, 2015 рр., Стратегіях державної національної політики 1996, 2012 рр. та деяких інших документах) змісту та напрямку трансформації російської політики щодо пострадянського простору та колишніх радянських республік.

Ключові слова: пострадянський простір, Росія, доктрина, стратегія, концепція.

Бульвинський А.Г. Постсоветское пространство в российских стратегических документах

В статье анализируется отражение в российских стратегических документах (Военных доктринах 1993, 2000, 2010, 2014, Концепциях внешней политики 1993, 2000, 2008, 2013, 2016, Стратегиях национальной безопасности 1997, 2000, 2009, 2015, Стратегиях государственной национальной политики 1996, 2012 и некоторых других документах) содержания и направления трансформации российской политики в отношении постсоветского пространства и бывших советских республик.

Ключевые слова: постсоветское пространство, Россия, доктрина, стратегия, концепция.

Bulvinskyy A.G. Post-Soviet space in the Russian strategic documents

The article analyses how the essence and direction of transformation of the Russian policy in the post-Soviet space and the former USSR republics is reflected in the Russian strategic documents (Military Doctrine of 1993, 2000, 2010, and 2014; Foreign Policy Concept of 1993, 2000, 2008, 2013, and 2016; National Security Strategy of 1997, 2000, 2009, and 2015; State National Policy Strategy of 1996 and 2012; and some other documents).

Key words: post-Soviet space, Russia, doctrine, strategy, concept.

         Після розпаду Радянського Союзу у 1991 р. пострадянський простір залишився для Росії одним із ключових об’єктів уваги та докладання зусиль. Імперія ніби розпалась, але постімперський простір, як його сприймали у Москві, залишився і потребував певного упорядкування, виходячи з нових історичних умов та інтересів Росії.

         Процес та результати вироблення політики Російської Федерації щодо пострадянського простору знаходив своє втілення у російських стратегічних документах (стратегіях, доктринах, концепціях державної політики оборонного, зовнішньополітичного та іншого характеру, в посланнях президента РФ тощо), які задавали цілепокладання у цій сфері.

         Ці ж документи засвідчують і зміни політики Росії щодо пострадянського простору з часом, з віддаленням від дати розпаду СРСР, з приходом до влади нового президента Росії, зі зміною зовнішньополітичної обстановки та внутрішньополітичних настанов російської влади.

Тому метою цієї роботи є з’ясування змісту та напрямку трансформації російської політики щодо пострадянського простору та колишніх радянських республік, відображених у російських стратегічних документах.

При опрацюванні даної теми нами були проаналізовані тексти усіх російських Воєнних доктрин (1993, 2000, 2010, 2014 рр.), Концепцій зовнішньої політики (1993, 2000, 2008, 2013, 2016 рр.), Стратегій національної безпеки (1997, 2000, 2009, 2015 рр.), Стратегій державної національної політики (1996, 2012 рр.) та ряд інших російських доктринальних документів.

         Дана проблема певною мірою розроблялась російськими дослідниками, зокрема, А. Смирновим, О. Шкапяком, О.Богатуровим, І. Бургановою [1], трактувалась окремими російськими політиками (С. Лавров [2]), проте, вважаємо, що український погляд на це питання буде також продуктивним та науково вартісним.

         Перш за все з’ясуємо як трансформувались самоідентифікація Росії, її самономінування та бачення свого статусу і місця у світі, викладені в офіційних доктринальних документах. У загальних рисах ці зміни виглядали так.

Регіонально-цивілізаційна приналежність Росії за президентства Б.Єльцина була позначена в Концепції національної безпеки 1997 р. – «впливова європейсько-азіатська держава» [3]. У стратегічних документах першого президентства В.Путіна, зокрема в Концепції зовнішньої політики 2000 р., ми бачимо нове цивілізаційно-геополітичне самовизначення Росії – «найбільша євразійська держава» [4]. Президент Д.Медвєдєв спробував переакцентувати цивілізаційну приналежність Росії. У Концепції зовнішньої політики 2008 р. вона спочатку названа «найбільшою європейською державою», а потім, в іншому місці згадується, що вона також належить і до Азіатсько-Тихоокеанського регіону [5].

Під час третього президентства В.Путіна у російських стратегічних документах з’являються формулювання, які свідчать про осмислення Росії як окремої цивілізації. Так у Стратегії державної національної політики 2012 р. говориться, що «сучасну Російську державу об’єднує… єдиний культурний (цивілізаційний) код, який характеризується особливим прагненням правди і справедливості» [6]. Проте, в Концепції зовнішньої політики 2013 р. В.Путін, підкреслюючи культурно-цивілізаційне розмаїття світу, знову повертається до самовизначення Росії «як невід’ємної, органічної частини європейської цивілізації» [7], а в Концепції зовнішньої політики 2016 р. ставить амбітне, але концептуально не вирішуване завдання «сполучення процесів європейської та євразійської інтеграції, що дозволить не допустити появи розділових ліній на європейському континенті» [8].

         Питання визначення статусу Росії та її місця у світі також зазнало тривалих трансформацій.

У перших стратегічних документах часів президентства Б.Єльцина за Росією просто закріплюється статус великої держави. Так, якщо у Концепції зовнішньої політики 1993 р. йшлося про те, що Російська Федерація як велика держава з багатовіковою історією прагне повноправного та природного включення у світове співтовариство [9], то у Концепції державної національної політики 1996 р. вже без усяких натяків на прагнення констатується, що Російська Федерація, це «одна із найбільших у світі багатонаціональних держав» [10].

Натомість з другої половини 90-х рр. XX ст. статусна самоідентифікаційна риторика посилюється. Так, у Концепції національної безпеки 1997 р. вже чітко говориться про особливий, великий статус Росії у світі та про те, що її національні інтереси вимагають «зміцнення позицій Росії як великої держави – одного із впливових центрів багатополярного світу, що формується».

У першому стратегічному документі часів президентства В.Путіна, Концепції національної безпеки 2000 р. нових змістовних концептів щодо самоідентифікації не було внесено, тут Росія номінується як «одна з найбільших країн світу з багатовіковою історією і багатими культурними традиціями», а також повторюється положення про те, що національні інтереси вимагають «зміцнення позицій Росії як великої держави – одного з впливових центрів багатополярного світу» [11]. Проте у цьому документі було скориговане російське бачення геополітичної конфігурації сучасного світу – багатополярність тепер визначалась як даність, а не перспектива.

У наступному путінському стратегічному документі, Концепції зовнішньої політики 2000 р. положення про Росію як велику державу та один із впливових центрів сучасного світу було доповнено тезами про національну могутність Російської Федерації та про те, що вона «має реальний потенціал для забезпечення достойного місця у світі».

За президентства Д.Медвєдєва, із його заявленими намірами провести модернізацію Росії, розпочався і пошук нових самоідентифікаційно-статусних маркерів для країни. У першому доктринальному документі часів президентства Д.Медвєдєва, Концепції зовнішньої політики 2008 р., Росія називалась вже не великою державою, а «Новою Росією», яка «ставши на міцний грунт національних інтересів, набула повноцінну роль у глобальних справах». Проте, вже в Стратегії національної безпеки 2009 р. номінування Росії було піднято на нову висоту. У документі йшлося вже не про велику, а про світову державу. Там зокрема говорилось, що національні інтереси Росії полягають «у перетворенні Російської Федерації на світову державу», і тепер вже йшлося не про забезпечення достойного місця у світі, а про перетворення Росії в «одну з лідируючих держав за рівнем технічного прогресу, якості життя, впливу на світові процеси» [12].

Після повернення В.Путіна на посаду президента РФ він починає уникати у доктринальних документах називати Росію великою чи світовою державою. Так, у Концепціях зовнішньої політики 2013 та 2016 рр. присутнє лише формулювання про Російську Федерацію, як про один із впливових центів сучасного світу. Проте після початку воєнної агресії щодо України та бойових дій у Сирії у 2014-2015 рр. у російські безпекові стратегічні документи повертаються терміни величі при позначенні Російської держави. Так, у Стратегії національної безпеки 2015 р. Росія знову номінується як світова держава, а закріплення за нею «статусу однієї із лідируючих світових держав» визначається одним із довгострокових національних інтересів [13].

Наступним важливим блоком нашого аналізу є загальне осмислення та відповідне позначення всього пострадянського простору у російських стратегічних документах.

Так, вже у першому російському стратегічному документі, Концепції зовнішньої політики 1993 р., для позначення пострадянського простору було використано термін «близьке зарубіжжя», яке має стати «поясом безпеки і добросусідства» на кордонах РФ. Про формування поясу добросусідства йшлося і в Концепції зовнішньої політики 2000 р., у наступних варіантах Концепції (2008, 2013, 2016 рр.) вже йшлося просто про «формування відносин добросусідства з суміжними державами», оскільки створити пояс добросусідства після війни із Грузією та Україною Москві очевидно не вдалося.

Територія колишнього СРСР трактувалась у Москві як певна просторова єдність, тому в Концепції зовнішньої політики 1993 р., фігурують такі поняття, як єдиний воєнно-стратегічний простір, єдиний економічний простір, єдиний правовий простір, зовнішні кордони Співдружності незалежних держав, які необхідно захищати. У Концепції національної безпеки 1997 р. додається новий політико-географічний маркер – єдиний економічний простір країн – учасників СНД, у Концепції національної безпеки 2000 р. – прикордонний простір держав – учасників СНД, у Воєнній доктрині 2000 р. – єдиний оборонний простір СНД [14], у Концепції зовнішньої політики 2000 р. – зона вільної торгівлі СНД, у Концепції державної політики РФ в галузі підготовки національних кадрів для зарубіжних країн в російський освітніх установах 2002 р. – єдиний освітній простір Співдружності і навіть окрема «зона світу» [15], у Концепції довгострокового соціально-економічного розвитку РФ 2008 р. – єдиний транспортний простір СНД [16], у Стратегії національної безпеки 2009 р. – спільне гуманітарне та інформаційно-телекомунікаційне середовище на території країн СНД, у Федеральній цільовій програмі «Російська мова» на 2016-2020 рр. [17] – російський мовний, культурний та освітній простір в державах СНД.

Доктринально важливою темою зовнішньополітичного курсу Росії стала тема захисту співвітчизників у країнах пострадянського простору, яка у різних формулюваннях присутня фактично в усіх російських стратегічних документах з початку 1990-х рр. Проте з другої половини 2000-х рр. Росія скоригувала своє доктринальне ставлення до російської діаспори, прагнучи тепер не лише її захищати, а й використати для просування російських інтересів у країнах пострадянського простору. Так, у Концепції зовнішньої політики 2008 р. Москва задекларувала, що розглядає «багатомільйонну російську діаспору – Русский мир – в якості партнера, зокрема і в справі розширення і зміцнення простору російської мови і культури». Наміри «розширення закордонного російськомовного простору» були підтверджені і в Федеральній цільовій програмі «Російська мова» на 2016-2010 рр.

Надалі, у Концепціях зовнішньої політики 2013 та 2016  рр., Росія натякнула на бажання стати лідером на лише Російського, але й Слов’янського світу. Прямо про це не заявлялось, але у документі серед російських зовнішньополітичних пріоритетів раптом з’явилась слов’янська тематика, якої у попередніх доктринальних документах не було: «розвивати міждержавні культурні і гуманітарні зв’язки слов’янських народів».

В другій половині 2000-х рр. у російських стратегічних документах з’являється нове положення, ідеологічна суть якого зводилась до відстоювання Росією свого місце у світовій історії, зокрема, радянського бачення Другої світової війни, згідно якого саме СРСР виграв цю війну і не мав жодних агресивних намірів щодо сусідів на її початку. Поява цього положення пов’язана із переосмисленням рядом постсоціалістичних та пострадянських країн, які у 1940-х рр. проти своєї воли потрапили у сферу радянського впливу, ролі СРСР у цій війні.

Тому у Концепції зовнішньої політики 2008 р. з’являється положення про наміри Росії протидіяти «спробам переписати історію і використати її з метою нагнітання конфронтації і реваншизму у світовій політиці, піддати ревізії підсумки Другої світової війни», а у редакціях Стратегії національної безпеки 2009 та 2014 рр. «спроби перегляду поглядів на історію Росії, її роль та місце в світовій історії» були віднесені до загроз національної безпеки. Надалі у  Стратегії державної національної політики 2012 р. ідеологічний градус формулювань був піднятий до декларування намірів Росії протистояти вже «спробам фальсифікації історії» та «применшення подвигу радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», а у Стратегії національної безпеки 2015 р. – «спробам фальсифікації російської і світової історії».

Що стосується російського наративу щодо власне СНД, то ключову його характеристику у доктринальних документах можна описати через поняття інтеграція. Так, вже у першому стратегічному документі, Концепції зовнішньої політики 1993 р., де досить помірковано декларувалось прагнення Москви домагатись «перетворення Співдружності на дієве міждержавне формування суверенних суб’єктів міжнародного спілкування, ґрунтоване на спільності інтересів…», наголошувалось на обов’язковій добровільності процесів та можливості різношвидкісних підходів до співробітництва у рамках СНД вже було присутнє положення про створення стимулів для реінтеграції економік колишніх радянських республік. В Основних положеннях воєнної доктрини 1993 р. також був пункт про пріоритетне для Росії значення відновлення і розширення коопераційних зв’язків підприємств та галузевих науково-дослідних установ ВПК країн СНД [18].

У російських стратегічних документах, ухвалених після повторного обрання Б.Єльцина президентом РФ у 1996 р. вже чітко й однозначно одним із завдань державної політики ставиться – «сприяння процесу реінтеграції на новій основі держав – колишніх республік СРСР в політичній, економічній і духовній сферах» (Концепція державної національної політики 1996 р.). У Концепції національної безпеки 1997 р. «формування на добровільній основі інтеграційного об’єднання держав – учасників СНД» віднесено до національних інтересів Росії. Іншим важливим положенням цього документу є теза про те, що поглиблення відносин з СНД є «найважливішим чинником, що сприяє врегулюванню етнополітичних і міжнаціональних конфліктів». Особливо чітко це цинічне положення розуміла Грузія, яка у 1991-1992 рр. відмовилась приєднуватись до СНД та Договору колективної безпеки й потрапила під загрозу розчленування через активізацію озброєних Росією сепаратистів, і лише після вимушеного приєднання у 1993 р. до обох організацій, Москва натиснула на Абхазію і змусила її заморозити свою активність.

Питання посилення інтеграційних процесів на пострадянському просторі під керівництвом Москви було одним із найважливіших пріоритетів нового президента РФ В. Путіна. Ще у статусі в.о. президента він затверджує нову редакцію Концепції національної безпеки 2000 р. у якій серед загроз національній безпеці Росії зазначено «послаблення інтеграційних процесів в СНД», а тому до найважливіших завдань державної політики було віднесено «формування єдиного економічного простору з державами – учасниками СНД», розвиток інтеграційних процесів у рамках СНД та забезпечення воєнної безпеки РФ через ефективну взаємодію та співробітництво з країнами СНД. Питання зміцнення системи колективної безпеки у рамках СНД на основі ДКБ було віднесене до пріоритетних й у Воєнній доктрині 2000 р.

Проте, вже з початку 2000 р. у російських стратегічних документах починає фіксуватись не лише пробуксовка інтеграційних процесів у форматі СНД, а й поступовий перегляд Москвою своїх підходів до Співдружності з огляду на те, що загально інтеграційний проект на базі СНД не складався. Так, у Концепції зовнішньої політики 2000 р. вже йдеться про те, що Росія виходить із концепції про «різношвидкісну та різнорівневу інтеграцію у межах СНД», про стратегічне партнерство з країнами СНД та про те, що Росія тепер буде враховувати відповідність свого співробітництва з країнами СНД задачам національної безпеки.

Зрозуміло, що Москва на доктринальному рівні не відходила від визнання пріоритетності курсу на поглиблення процесів інтеграції в СНД, як про це було сказано в Концепції державної політики РФ в галузі підготовки національних кадрів для зарубіжних країн в російський освітніх установах 2002 р. У цьому документі навіть була описана стратегічна мета Росії щодо СНД та бажаний образ його майбутнього: «створення співтовариства держав, здатного стати в XXI ст. центром стійкого політичного, соціального, економічного і науково-технічного розвитку». Проте вже зараз можна говорити що таке майбутнє для СНД як цілісності не настане.

Перший чіткий акцент щодо позначення російських концептуальних інтересів в СНД було зроблено вже у Концепції зовнішньої політики 1993 р., де до найважливіших зовнішньополітичних завдань було віднесено дотримання прав «етнічних росіян і російськомовного населення».

З початку 2000-х рр. Москва почала чіткіше артикулювати власні конкретні інтереси щодо країн пострадянського простору. У Концепції зовнішньої політики 2000 р. вже було чітко обумовлено, що практичні відносини з країнами СНД Росія буде вибудовувати враховуючи готовність країни «враховувати інтереси Російської Федерації, зокрема у забезпеченні прав російських співвітчизників», а одним з її головних концептуальних інтересів є збереження і примноження «спільного культурного спадку». У наступному варіанті Концепції зовнішньо політики (2008 р.) ці положення були конкретизовані. Там вже йшлося про «захист освітніх, мовних, трудових, гуманітарних та інших прав і свобод» російських співвітчизників, а також про збереження і примноження спільного вже «культурно-цивілізаційного спадку», як важливого ресурсу СНД і кожної держави окремо. Ці акценти збереглись і в Концепції зовнішньої політики 2013 р.

Відповідно, інтеграційні процеси у сфері освіти Росії потрібні були для «формування спільних підходів до виховання молодого покоління країн – учасників СНД», «відновлення позицій Росії як головного освітнього центру Співдружності» та «підтримки функціонування російської мови у державах – учасниках СНД».

Згідно положень Концепції демографічної політики РФ на період до 2025 р., її демографічними пріоритетами на всьому пострадянському просторі (країни СНД і Балтії) є сприяння добровільному переселенню співвітчизників та залучення молоді до навчання і стажування у Росії задля наступного отримання ними російського громадянства [19].

У Концепції довгострокового соціально-економічного розвитку РФ на період до 2020 р. (2008 р.) позначено ще декілька сфер, які особливо цікавили Москву у контексті СНД, це «формування спільної транспортної і енергетичної інфраструктури», а також «перетворення російського рубля у провідну регіональну резервну валюту на просторі СНД». Очевидно, що перше положення потрапило до документу після газової війн з Україною взимку 2006 р.

У Федеральній цільовій програмі «Російська мова» на 2011-2015 рр. вперше у російських публічних доктринальних документах було чітко стверджено політичну складову російської мовної політики на пострадянському просторі [20]. По-перше, визначено що підтримка і просування російської мови є «найважливішим елементом в розвитку інтеграційних процесів в державах – учасницях СНД» і, по-друге, Москва задекларувала прагнення зберегти російську мову «як засіб міжнаціонального спілкування в державах – учасницях СНД», тобто щоб у кожній з країн СНД засобом міжнаціонального спілкування була не державна мова, а колишня імперська – російська.

У наступній Федеральній цільовій програмі «Російська мова» на 2016-2020 рр. російський інтерес на пострадянському просторі у цій сфері був конкретизований через нову ціль – зміцнити позиції російської мови в національних системах освіти країн – учасників СНД. Мета цих зусиль чітко зазначена у документі: «Розширення географії і сфер застосування російської мови в світі буде сприяти посиленню російського впливу… і в кінцевому рахунку захисту геополітичних інтересів Росії».

Новий російський інтерес щодо СНД було сформульовано у Концепції зовнішньої політики 2013 р. – запустити практичну реалізацію Договору про зону вільної торгівлі, а в Основних напрямках діяльності уряду РФ на період до 2018 р. до цього додано ще й акцент про зацікавленість Росії у розвитку на просторі СНД спільного ринку сільськогосподарської продукції [21].

Концепція зовнішньої політики 2008 р. фактично фіксує розщеплення СНД, як політичного суб’єкта, та зниження доктринальних вимог до неї з боку Москви. У документі вже не йдеться навіть про «різношвидкісну та різнорівневу інтеграцію у межах СНД», а лише про «розвиток двостороннього та багатостороннього співробітництва з державами – учасниками СНД». Більше того, тут чітко говориться, що інтереси Росії тепер пов’язані з «регіональною та субрегіональною інтеграцією на просторі СНД», а сама СНД є лише «форумом для багатостороннього політичного діалогу і механізмом багатопланового співробітництва».

Про СНД як звичайну регіональну організацію з певним економічним потенціалом йдеться в Концепції довгострокового соціально-економічного розвитку РФ на період до 2020 р. У цьому ж документі, поряд із риторичними згадками про пріоритетність відносин та необхідність просувати сучасні форми інтеграції вперше було фактично визнано наявність дезінтеграційних процесів в СНД, різного ставлення країн СНД до Росії та її планів, відмінних інтересів. Саме по цій причині у Концепції з’явилось положення про те, що «практична взаємодію з кожною з держав буде будуватися з урахуванням ступеня їх зацікавленості у співпраці, реальної готовності враховувати інтереси Російської Федерації».

Той же самий диференційований підхід до різних країн СНД було закладено і в Воєнній доктрині 2010 р. [22]. Тут, на відміну від Доктрини 2000 р., вже чітко приписані різні пріоритети військово-політичного співробітництва Росії з країнами СНД – членами ОДКБ і не членами.

Клубний (форумний) характер існування СНД фактично визнає і Концепція зовнішньої політики 2013 р. У цьому документі Москва констатує, що інтенсифікуватиме інтеграційні процеси з тими країнами СНД, які проявляють готовність до цього, із ними будуть розвиватись відносини стратегічного партнерства і союзництва. Потенціал власне СНД Росія бачить «у якості впливової регіональної організації, форуму для багатостороннього політичного діалогу». Положення про СНД як форум збереглось і в редакції Концепції зовнішньої політики 2016 р.

Наступним об’єктом нашого аналізу буде відбиття у доктринальних документах силової складової російської політики щодо пострадянського простору.

Варто зазначити, що вже в першому російському стратегічному документі (Концепції зовнішньої політики 1993 р.) була закладена можливість силового тиску на країни пострадянського простору, адже Росія проголосила своє право «переконанням, в крайніх випадках і з використанням силових засобів, утверджувати принципи міжнародного права, включаючи права меншин, домагатися міцного добросусідства». В іншому місці адресат погрози силою сформульовано абсолютно чітко: «У разі односторонніх дій інших держав ближнього зарубіжжя, які б ущемляли інтереси Росії чи ухилялися від виконання взятих на себе зобов’язань, Росія буде шукати шляхи захисту своїх інтересів… не виключаючи при необхідності застосування власних заходів у відповідь».

Основні положення воєнної доктрини 1993 р. передбачали, що «інтереси безпеки Російської Федерації та інших держав – учасників СНД можуть зажадати розміщення військ (сил) і засобів за межами території Російської Федерації», тобто на територіях інших країн СНД. Положення про можливість розміщення російських війсь за межами власне російської території, зокрема, у конфліктних регіонах, було присутнім і у Воєнній доктрині 2000 і 2010 рр. та Стратегії національної безпеки 2009, 2014, 2015 рр.

У Концепції національної безпеки 1997 р. вперше було чітко заявлено, що «перспектива розширення НАТО на Схід є неприйнятною для Росії, оскільки являє собою загрозу її національній безпеці». Це положення зберігалось і в подальших редакціях документа. Також положення про негативне ставлення Росії до розширення НАТО було присутнє й в Концепціях зовнішньої політики 2000, 2008, 2013, 2016 рр.

З початку 2000-х рр. Москва у своїх доктринальних документах все чіткіше почала публічно декларувати своє право на використання все ширшого кола інструментів активного відстоювання своїх інтересів за кордоном. Так, у Воєнній доктрині 2000 р. Росія вже виходила із можливості використання військ не лише для захисту, а й для тиску на інші держави, а тому передбачала для себе «підтримку (при необхідності) політичних акцій Російської Федерації шляхом проведення відповідних заходів військового характеру, а також військово-морської присутності». У Концепції зовнішньої політики 2000 р. Москва додала до інструментів своїх дій ще й економічний тиск, наголосивши, що «Росія повинна бути готова до використання всіх наявних в її розпорядженні економічних важелів і ресурсів для захисту своїх національних інтересів». У редакції Концепції 2008 р. до цього положення було додано ще й захист російських національних інтересів в економічній сфері через використання конкурентних переваг.

Новим положенням, яке стосується силової складової російської зовнішньої політики став пункт у Концепції зовнішньої політики 2008 р. про наміри Росії самостійно діяти в інтересах підтримки безпеки в світі на глобальному і регіональному рівні та для захисту своїх національних інтересів: «Якщо партнери не будуть готові до спільних дій, Росія для захисту своїх національних інтересів буде вимушена діяти самостійно…». Не пройшло і двох місяці після схвалення цієї концепції, як у серпні 2008 р. російська армія почала «самостійно» діяти на території Грузії, розв’язавши проти неї війну.

У Стратегії національної безпеки 2009 р., явно маючи на увазі у першу чергу пострадянський простір і бажаючи чіткіше окреслити сферу поширення свого силового поля, Росія задекларувала своє бачення моделі розвитку світу у якій кризові ситуації на регіональній основі, мають вирішуватись без втручання зовнішніх сил: «Формується тенденція до пошуку вирішення наявних проблем і врегулювання кризових ситуацій на регіональній основі без участі нерегіональних сил». Це положення збереглось і у редакції Стратегії 2014 р. і поєднувалось із положенням про підтримку стратегічної стабільності у конфліктних регіонах за допомогою присутності там російських військ.

Воєнна доктрина 2010 р. містила цілий ряд новел, відсутніх у редакції 2000 р., які доктринально розширювали можливості для силових дій Росії за межами своїх кордонів. Зокрема, тепер Москва вважала правомірним застосовувати свої війська не лише для відбиття агресії чи підтримки миру за рішенням РБ ООН, а також і для «забезпечення захисту своїх громадян, які знаходяться за межами Російської Федерації», а сам захист «громадян Російської Федерації за межами Російської Федерації від збройного нападу на них» став новою задачею російських Збройних Сил у мирний час. Зрозуміло, що технічно «захистити» російських громадян Москва могла перш за все у сусідніх країнах пострадянського простору.

Іншою новою задачею російських Збройних Сил стало «вжиття заходів для запобігання (усунення) загрози миру, придушення актів агресії (порушення миру)», що вже було на практиці апробовано російськими військами в 2008 р. у Грузії.

Крім цього, у Доктрині з’явилось положення у якому було прописано цілий ряд підстав, які доктринально узаконили оперативне використання російських військ за кордоном: «З метою захисту інтересів Російської Федерації та її громадян, підтримки міжнародного миру і безпеки формування Збройних Сил Російської Федерації можуть оперативно використовуватися за межами Російської Федерації». Усі ці новели збереглись і в редакції Доктрини 2014 р., саме так Москва і вчинила у 2014 р. в Україні і в 2015 р. – у Сирії.

Натомість у Стратегії національної безпеки 2015 р. Росія фактично задекларувала своє право на застосування воєнної сили, не обмежуючи його вже ні загрозою збройного нападу, ні необхідністю підтримання миру або захисту своїх громадян. Для цього Москві тепер достатньо вважати, що є загроза її національним інтересам і дипломатичними засобами цю загрозу зняти не вдається: «Застосування військової сили для захисту національних інтересів можливе тільки в тому випадку, якщо всі вжиті заходи ненасильницького характеру виявилися неефективними».

Організаційним форматам спільного захисту колишніх радянських республік у російських стратегічних документах окрема увага почала приділятись з часів президентства В.Путіна. Трансформація російського бачення цього сегменту своєї політики щодо пострадянського простору виглядає наступним чином.

У Воєнній доктрині 2000 р. вперше було чітко зафіксовано, що Російська Федерація «надає пріоритетного значення зміцненню системи колективної безпеки в рамках СНД на основі розвитку і зміцнення Договору про колективну безпеку». Також Москва надавала пріоритетного значення «розвитку військового (військово-політичного) і військово-технічного співробітництва з державами – учасниками ДКБ СНД, виходячи з необхідності консолідації зусиль зі створення єдиного оборонного простору і забезпечення колективної військової безпеки». Документом передбачалось створення учасниками СНД змішаних військових формувань.

Проте без чіткого організаційного оформлення структури колективної безпеки країн СНД фактично не діяли. Саме тому у 2002 р. була створена Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ) у складі Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Росії та Таджикистану, яку Росія у Концепції зовнішньої політики 2008 р. позиціонувала у якості «ключового інструменту підтримки стабільності і забезпечення безпеки на просторі СНД».

У Стратегії національної безпеки 2009 р. місія ОДКБ була сформульована більш широко, і вже без прив’язки до СНД, вона розглядалась Москвою «в якості головного міждержавного інструменту, покликаного протистояти регіональним викликам і загрозам військово-політичного та військово-стратегічного характеру».

Деталізацію російського концептуального бачення системи колективної безпеки у рамках ОДКБ було здійснено у Воєнній доктрині 2010 р. По-перше, тут було чітко закріплене доктринальне положення про те, що «Російська Федерація розглядає збройний напад на державу – члена ОДКБ як агресію проти всіх держав – членів ОДКБ і здійснить в цьому випадку заходи відповідно до Договору про колективну безпеку». Фактично Москва обіцяла військовий захист своїм союзникам від зовнішньої агресії. По-друге, Росія зобов’язалась виділяти  військові контингенти до складу Колективних сил оперативного реагування (КСОР) «з метою оперативного реагування на військові загрози державам – членам ОДКБ», а також до складу миротворчих сил ОДКБ «для участі в операціях з підтримки миру». Хоча у цих документах і декларувався розвиток союзницьких відносин із країнами СНД, проте вони відійшли на другий план у порівнянні з ОДКБ і співробітництво з ним у безпекових питаннях передбачалась на рівні взаємодії із ОБСЄ та ШОС. Всі ці норми збереглись і в редакції Доктрини 2014 р. [23].

У Концепції зовнішньої політики 2013 р. Росія розширила сферу діяльності ОДКБ, як інституту забезпечення безпеки, до всього пострадянського простору, що ширше, ніж простір СНД, як про це йшлося у редакції Концепції 2008 р., а також доктринально закріпила поняття «зони відповідальності» ОДКБ. У Концепції зовнішньої політики 2016 р. Москва закріпила за ОДКБ завдання протистояння сучасним викликам і загрозам вже не лише у «зоні відповідальності ОДКБ», а й «прилеглих до неї районах», що виглядає як явна спроба позиціонувати ОДКБ у якості своєрідної альтернативи НАТО у регіоні.

Важливою змістовною особливістю російських стратегічних документів постєльцинського періоду є поява у них та наступне посилення теми євразійської інтеграції.

Вперше євразійська організація за участі частини пострадянських держав згадується у російському доктринальному документі за другого президентства В.Путіна. Так у Концепції державної політики РФ в галузі підготовки національних кадрів для зарубіжних країн в російський освітніх установах 2002 р. де серед пріоритетів Росії вказано «формування спільного ринку праці Євразійського економічного співтовариства». ЄврАзЕС почало діяти у 2001 р. з метою активного просування процесів економічної інтеграції у середовищі найбільш прив’язних до Росії країн пострадянського простору.

Проте серед цілей російської політики тема євразійської інтеграції закріпилась за часів президентства Д.Медвєдєва. В Концепції зовнішньої політики 2008 р. вже ставились чіткі завдання: «активно працювати в рамках Євразійського економічного співтовариства з Білорусією і Казахстаном над створенням Митного союзу і єдиного економічного простору, сприяти підключенню до цієї роботи інших держав – членів ЄврАзЕС», а також сприяти «подальшому зміцненню ЄврАзЕС як ядра економічної інтеграції, механізму сприяння реалізації великих водноенергетіческіх, інфраструктурних, промислових та інших спільних проектів».

Більш розгорнуто стратегічне бачення пріоритетів євразійської інтеграції Росії було викладено в урядовій Концепції довгострокового соціально-економічного розвитку РФ на період до 2020 р. де однією із цілей зовнішньої політики було визначено «створення інтегрованого євразійського економічного простору спільного розвитку», через формування Єдиного економічного простору і спільного енергетичного ринку та створення спільного культурно-освітнього простору і митного союзу в рамках ЄврАзЕС. У Доктрині продовольчої безпеки 2010 р. до механізмів забезпечення продовольчої безпеки Росії було віднесено «формування загального продовольчого ринку і єдиної товаропровідної мережі в рамках митного союзу держав – членів ЄврАзЕС» [24].

Втретє повернувшись на посаду президента РФ, В.Путін у своєму указі від 07.05.2012 р. «Про заходи щодо реалізації зовнішньополітичного курсу Російської Федерації» [25], задає чіткі хронологічні рамки для переходу євразійської інтеграції на новий інституційний рівень: «сприяти поглибленню євразійської інтеграції в рамках Митного союзу і Єдиного економічного простору Російської Федерації, Республіки Білорусь та Республіки Казахстан і створенню станом на 1 січня 2015 р Євразійського економічного союзу, виходячи з відкритості цих процесів для приєднання інших держав, перш за все членів ЄврАзЕС та учасників СНД». Як і раніше, ядром євразійської інтеграції було визначено Росію, Білорусь та Казахстан.

Бачення місця і ролі ЄАЕС на пострадянському просторі та Євразії загалом було викладено у Концепції зовнішньої політики 2013 р., у якій було підкреслено, що Євразійський економічний союз покликаний «не тільки максимально задіяти взаємовигідні господарські зв’язки на просторі СНД, а й стати визначальною для майбутнього країн Співдружності моделлю об’єднання, відкритою для інших держав. Новий союз, який будується на універсальних інтеграційних принципах, покликаний стати ефективною з’єднувальною ланкою між Європою та Азіатсько-Тихоокеанським регіоном». Йдучи цим шляхом Росія взяла на себе зобов’язання «активно підтримувати процес євразійської інтеграції, реалізуючи разом із Білоруссю та Казахстаном завдання перетворення ЄврАзЕС і формування Євразійського економічного союзу…».

Цілком прагматичне ставлення Москви до новостворюваного ЄАЕС було засвідчено в затверджених у 2013 р. Основних напрямках діяльності уряду РФ на період до 2018 р., у яких було відверто зазначено, що «інтеграція в форматі Митного союзу і Єдиного економічного простору дозволить відкрити нові ринки для російських виробників».

Після того, як із 01.01.2015 р. договір про Євразійський економічний союз вступив у силу, в новій редакції, 2015 р., Основних напрямків діяльності уряду РФ на період 2018 р. Москва одразу заявила про свої інтеграційні пріоритети: «Буде створено спільний ринок лікарських засобів і медичної техніки, планується поетапна гармонізація сфери фінансових ринків з виходом на створення наднаціонального фінансового регулятора, продовжиться рух до єдиного енергетичного ринку (єдині ринки нафти і нафтопродуктів, газу, електроенергії)» [26]. Більше того, Росія одразу задекларувала доктринальне положення про те, що ЄАЕС матиме свої зв’язки з іншими країнами та інтеграційними угрупованнями, явно натякаючи на те, тепер члени ЄАЕС мають спільно формувати свою політику щодо інших міжнародних суб’єктів. У Стратегії національної безпеки 2015 р. Москва із задоволенням констатувала, що «формування Євразійського економічного союзу відкрило новий етап інтеграції на євразійському просторі».

Поглиблення та розширення інтеграції Росії у рамках ЄАЕС з Вірменією, Білоруссю, Казахстаном та Киргизією стало одним із найважливіших завдань, визначених Концепцією зовнішньої політики 2016 р. Описуючи ключові цілі союзу, Росія явно намагалась копіювати засади діяльності ЄС, адже у документі сказано, що «ЄАЕС покликаний забезпечити свободу переміщення товарів, послуг, капіталу і трудових ресурсів, стати майданчиком для реалізації спільних інфраструктурних та інвестиційних проектів».

У документах прямо про ці ніде не говориться, але із контексту можна зрозуміти, що Москва розглядає Євразійський економічний союз як євразійський аналог Європейського Союзу, у Концепції йдеться лише про те, що «ЄАЕС здатний зіграти важливу роль у справі гармонізації інтеграційних процесів в Європейському та Євразійському регіонах».

Окремі країни та регіони пострадянського простору подаються у російських доктринальних документах досить диференційовано.

Зокрема, Україна згадується здебільшого у контексті проблем. У єльцинській Концепції зовнішньої політики 1993 р. Україна разом із Білоруссю та Казахстаном згадується у зв’язку із необхідністю виводу з її території ядерних сил колишнього СРСР. Проте водночас там же йдеться і про те, що «з огляду на важливість взаємин з Україною, Білоруссю і Казахстаном, необхідно вести справу до вироблення з цими державами повномасштабних політичних договорів в першу чергу».

У першому російському стратегічному документі, який вийшов після Помаранчевої революції 2004 р. в Україні, Концепції зовнішньої політики 2008 р., Україна згадується лише у контексті негативного ставлення Росії до планів її прийому у члени альянсу. Фактично за декілька місяців до цього, Росія змогла торпедувати надання Україні та Грузії на Бухарестському саміті НАТО 2008 р. Плану дій щодо членства, після чого це положення було закріплене й у доктринальному документі.

Надалі у Стратегіях національної безпеки 2009 та 2014 рр. Україна, поряд із Грузією, Азербайджаном та Казахстаном згадується лише у контексті необхідності забезпечення безпеки державного кордону Росії із ними за допомогою «високотехнологічних і багатофункціональних прикордонних комплексів».

Після приходу до влади в Україні В.Януковича Україна вперше за тривалий час була згадана у російському доктринальному документі у союзницькому контексті. Так, у Концепції зовнішньої політики 2013 р. ставилось завдання «вибудовувати відносини з Україною як пріоритетним партнером в СНД, сприяти її підключенню до поглиблених інтеграційних процесів».

Проте, парафування у 2012 р. Угоди про асоціацію між Україною та ЄС й наміри Грузії і Молдови зробити це у 2013 р. спонукало Москву, записати у Концепцію і застереження, що «поважаючи право партнерів по Співдружності на вибудовування відносин з іншими міжнародними суб’єктами, Росія виступає за всеосяжне виконання державами – учасницями СНД узятих на себе зобов’язань в рамках регіональних інтеграційних структур з російською участю». На практиці це вилилось у політику викручування рук щодо країн, які підписали чи мали намір підписати угоди про асоціацію з ЄС із тим, щоб учасники СНД відмовились від відносин з ЄС у небажаних для Москви форматах.

Революція гідності 2013-2014 рр. та початок російської збройної агресії проти України кардинально змінили доктринальне ставлення Росії до України, як до фактично ворожої країни, на яку Москва дивилась через призму свого стратегічного суперництва із Заходом.

Зокрема, у Воєнній доктрині 2014 р. явно під впливом подій Революції гідності, з’являється нова зовнішня військова небезпека для Росії: «встановлення в державах, суміжних з Російською Федерацією, режимів, в тому числі в результаті повалення легітимних органів державної влади, політика яких загрожує інтересам Російської Федерації».

Окрім того, при описі особливостей сучасних військових конфліктів у Доктрині з’являються нові їх риси (їх не було у редакції 2010 р.), явно навіяні й легалізовані Москвою для себе досвідом російської агресії щодо Криму та Донбасу. Йдеться, зокрема, про «комплексне застосування військової сили, політичних, економічних, інформаційних та інших заходів невоєнного характеру, що реалізуються з широким використанням протестного потенціалу населення і сил спеціальних операцій», а також про «використання фінансуються і керованих ззовні політичних сил, громадських рухів».

Політична оцінка подіям Революції гідності в Україні була дана Москвою у Стратегії національної безпеки 2015 р., де підкреслюється, що «підтримка США і Європейським союзом антиконституційного державного перевороту в Україні призвела до глибокого розколу в українському суспільстві і виникнення збройного конфлікту. Зміцнення ультраправої націоналістичної ідеології, цілеспрямоване формування в українського населення образу ворога в особі Росії, неприкрита ставка на силове вирішення внутрішньодержавних суперечностей, глибока соціально-економічна криза перетворюють Україну на довгострокове вогнище нестабільності в Європі і безпосередньо біля кордонів Росії».

У цьому ж документі Росія на доктринальному рівні вперше визнала «кольорові революції», інспіровані на  думку Москви з-за кордону, загрозою державній безпеці. Це стало наслідком концептуального неприйняття Москвою низки успішних народних рухів у ряді країн пострадянського простору, які привели до зміни влади у них: «Трояндової революції» 2003 р. у Грузії, «Помаранчевої революції» 2004 р. в Україні, «Тюльпанової революції» 2005 р. в Киргизстані та «Революції гідності» 2013-2014 рр. в Україні. У цьому ж контексті Москва осмислила й невдалі антивладні акції протесту в Азербайджані (2005 р.), Узбекистані (2005 р.), Білорусі (2006 р.), Вірменії (2008 р.), Молдові (2009 р.).

Цинічно заперечуючи свою збройну агресію проти України, анексію частини її території і зрозумівши, що дестабілізувати її не вдалося, Москва під тиском міжнародних санкцій у Концепції зовнішньої політики 2016 р. змінила свою риторику. У цьому документі вже зазначається, що РФ «зацікавлена у розвитку всього розмаїття політичних, економічних, культурних і духовних зв’язків з Україною на основі взаємної поваги, побудові партнерських відносин при дотриманні своїх національних інтересів» та «політико-дипломатичному врегулюванні внутрішньо українського конфлікту».

Іншою проблемною для Росії країною у російських стратегічних документах виступає Грузія. Напередодні російсько-грузинської війни 2008 р. у Концепцію зовнішньо політики 2008 р. було записано застереження для Тбілісі: «Росія зберігає негативне ставлення до розширення НАТО, зокрема до планів прийому в члени альянсу… Грузії». А вже після війни, у Стратегії національної безпеки 2009 р. Грузія разом з декількома іншими країнами фігурувала як така, безпеки на кордоні з якою Росія планувала досягти за рахунок створення високотехнологічних і багатофункціональних прикордонних комплексів.

Не зважаючи на нещодавню власну збройну агресію щодо Грузії у Концепціях зовнішньої політики 2013 та 2016 рр. Москва задекларувала, що «Росія зацікавлена в нормалізації відносин з Грузією у тих сферах, в яких до цього готова грузинська сторона, при врахуванні політичних реалій, що склалися в Закавказзі». Фактично Москва прагне, щоб грузини визнали втрату частини своєї суверенної території, що є малоймовірним, а тому можливість нормалізації відносин у середньостроковій перспективі видаються нереалістичними.

Складовою «грузинської проблеми» є поява у російських стратегічних документах часів третього президентства В.Путіна згадок про окуповані росіянами території Грузії – Абхазію та Південну Осетію – як про незалежні держави. Хоча визнання їх незалежності відбулось ще за президентства Д.Медвєдєва у 2008 р., проте лише за В.Путіна вони потрапили до російських доктринальних документів у якості союзників.

В указі В.Путіна «Про заходи з реалізації зовнішньополітичного курсу РФ» від 07.05.2012 р., а потім і в Концепції зовнішньої політики 2013 р. до зовнішньополітичних завдань Росії було віднесено сприяння «становленню республіки Абхазія і Республіки Південна Осетія як сучасних демократичних держав». Потім, у Воєнній доктрині 2014 р. Росія поставила собі завдання взаємодіяти з Абхазією і Південною Осетією «з метою забезпечення спільної оборони і безпеки» та «формування і розвитку союзницьких відносин». Москва таким чином прозоро натякала Тбілісі про недоцільність будувати плани повернення втрачених територій, які тепер на доктринальному рівні були закріплені у статусі союзників Росії. У Стратегії національної безпеки 2015 р. відносини із цими самопроголошеними державами були піднесені до одного із ключових напрямків зовнішньої політики.

Регіон Центральної Азії загалом також розглядався у російських стратегічних документах здебільшого через призму загроз та проблем.

Особливо детально проблемність регіону була описана у ельцинській Концепції зовнішньої політики 1993 р., де було сказано, що регіон Південної і Західної Азії «безпосередньо пов’язаний з деякими внутрішніми конфліктами в СНД, що наочно проявляється в Таджикистані, який зазнає на собі безпосередній вплив Ірану й Афганістану. Особливу загрозу таїть в собі можливість злиття афганського і таджицького конфліктів через етнічну близькості народів, які населяють обидві країни… Звідси виходить ідея ісламського фундаменталізму. Саме тут – основний канал розповсюдження даного вірусу на мусульманські регіони Росії і СНД». А ці тенденції прямо зачіпають інтереси Росії, оскільки «спричиняють багато в чому дестабілізуючий вплив на міжетнічні, конфесійні відносини в СНД, ускладнюючи процеси державного становлення південних країн Співдружності, а також перспективи і характер розвитку міждержавних відносин з ними». Тому відносини Москви «з ісламськими країнами Південної і Західної Азії не можуть будуватися без урахування їх лінії щодо населених мусульманами держав СНД і районів самої Росії, а також суперництва між ними за вплив в країнах ближнього зарубіжжя».

У цій першій Концепції Москва навіть висловила сподівання, що дружні відносини з Туреччиною можуть здійснити позитивний вплив на південні країни СНД у справі формування у них громадянського суспільства та ствердженні ідей секуляризму. Проте надалі тема розвитку громадянського суспільства в країнах Центральної Азії у російських стратегічних документах не підіймалась.

Концепція національної безпеки 1997 р. віднесла до загроз національній безпеці Росії спроби інших держав ослабити її позиції у Закавказзі та Центральній Азії. У першу чергу Москву турбував доступ до покладів вуглеводнів у прикаспійському регіоні. Саме тому у Концепції зовнішньої політики 2000 р. з’явилась конкретна норма про те, що «Росія буде домагатися вироблення такого статусу Каспійського моря, який дозволив би прибережним державам розгорнути взаємовигідне співробітництво з експлуатації ресурсів регіону на засадах справедливості, з урахуванням законних інтересів один одного». У Стратегіях національної безпеки 2009 та 2014 рр. з’являється доктринальне положення про перспективу тривалої боротьби міжнародних акторів за володіння джерелами енергоресурсів, зокрема у басейні Каспійського моря та регіоні Центральної Азії. При цьому Росія не виключає застосування збройної сили у ході вирішення проблем, які можуть виникнути в умовах боротьби за ресурси та при порушенні балансу сил поблизу кордонів РФ та її союзників.

Також у Стратегіях 2009, 2014 та 2015 рр. та Концепціях зовнішньої політики 2013 і 2016 рр. з’являється положення про важливість для Росії зміцнення політичного потенціалу Шанхайської організації співробітництва, стимулювання в її рамках кроків, які б сприяли зміцненню довіри і партнерства в регіоні Центральної Азії. Фактично тут Москва, яка не мала можливостей протистояти поширенню економічного впливу КНР у регіоні, задекларувала спільну з Пекіном відповідальність за ситуацію в Центральній Азії, доктринально допустивши його у свою колишню одноосібну зону інтересів.

З огляду на те, що «криза в Афганістані, яка поглиблюється, створює загрозу безпеці південних рубежів СНД», «нейтралізація терористичної загрози та наркозагрози, що походять із території Афганістану, недопущення дестабілізації обстановки в Центральній Азії та Закавказзі», були віднесені у Концепції зовнішньої політики 2008 р. до першочергових завдань. Такими вони залишились і в Концепції 2013 р.

Загрози збройної боротьби за ресурси, тероризму та дестабілізації ситуації в Центральній Азії підштовхнули Росію прописати у Воєнних доктринах 2010 та 2014 рр. окреме положення про виділення російських військових контингентів до складу Колективних сил швидкого розгортання Центральноазійського регіону колективної безпеки ОДКБ для оперативного реагування на загрози.

Новелами Концепцій зовнішньої політики 2013 та 2016 рр. у контексті вирішення суперечок щодо кордонів та використання ресурсів Каспійського моря стала поява норми про «зміцнення механізму співробітництва п’яти Прикаспійських держав на основі колективно схвалюваних рішень». Фактично це означало, що Москва прагнула доктринально закріпити положення про те, що спори стосовно Каспію вирішуватимуться не згідно норм міжнародного права, а за домовленістю сторін. Подібний механізм давав Москві, яка має значні важелі впливу на пострадянські прикаспійські держави, додаткові можливості продавлювати вигідні для Росії  рішення.

Країни Балтії розглядались у російських стратегічних документах майже виключно у контексті вирішення двох проблем: дотримання прав російськомовного населення та безперешкодного доступу до Калінінградської обл. Зокрема ці норми містились у Концепціях зовнішньої політики 1993, 2000 та 2008 рр., а також у Концепції державної національної політики 1996 р. У Концепціях зовнішньої політики 2013 і 2016 рр. країни Балтії не згадуються взагалі, очевидно остаточно доктринально розчинившись для росіян в ЄС.

Натомість країни Балтії продовжують згадуватись у більш вузькопрофільних російських стратегічних документах: демографічних мовних. Так, у редакціях 2007 і 2014 рр. Концепції демографічної політики РФ на період до 2025 р. йдеться про бажаність залучення до міграції в Росію молоді із Латвії, Литви та Естонії через механізм навчання та стажування у Росії із можливим наступним отриманням російського громадянства після завершення навчання. У Федеральній цільовій програмі «Російська мова» на 2011-2015 рр. йдеться про намір Росії просувати російську мову у країнах Балтії у якості мови міжнаціонального спілкування. Проте вже у наступній Федеральній цільовій програмі «Російська мова» на 2016-2020 рр. дана задача вже не фігурувала, очевидно через усвідомлення утопічності її  реалізації.

Також цікаво відмітити, що якщо в Основних напрямках діяльності уряду РФ на період до 2018 р., у редакції 2013 р., ставилось завдання забезпечити інтеграцію Калінінградської обл. у ринки Балтійського регіону та ЄС з метою її розвитку, то після анексії Криму і початку збройної агресії проти України на Донбасі, цей пункт у редакції Основних напрямків 2015 р. був знятий.

Російські стратегічні документи показують, що впродовж чверті століття після розпаду СРСР у Москві не сумнівались, що Білорусь і Казахстан є основними її союзниками на пострадянському просторі. Саме тому ці дві держави згадуються у російських доктринальних документах майже виключно у позитивному контексті.

Як згадувалось вище, ще у єльцинській Концепції зовнішньої політики 1993 р. Білорусь та Казахстан разом із Україною позначались як країни з якими «необхідно вести справу до вироблення …повномасштабних політичних договорів в першу чергу». Україна потім із цього пріоритеті випала, а Білорусь і Казахстан залишились найближчими партнерами Росії на пострадянському просторі.

Після цілого ряду трансформацій (Співтовариства Росії і Білорусі, Союзу Білорусі і Росії) російсько-білоруські відносини були оформлені у створення Союзної держави у 1999 р. Ця нова реальність одразу знайшла відображення у російських стратегічних документах. Вже у Воєнній доктрині 2000 р. з’явилось положення про те, що Росія здійснює спільну з Білоруссю оборонну політику, координує з нею діяльність у галузі військового будівництва, використовує військову інфраструктуру. У Концепції зовнішньої політики 2000 р. до першочергових російських регіональних пріоритетів було віднесено «зміцнення Союзу Білорусі і Росії як найвищої на даному етапі форми інтеграції двох суверенних держав».

У 2000-х рр. розвиток Союзної держави йшов не зовсім за російським сценарієм, оскільки Мінськ намагався максимально використати свій союз із Москвою для отримання ряду економічних преференцій. Тому у Концепції зовнішньої політики 2008 р. Москва дещо скоординувала свою доктринальну лінію стосовно Союзної держави, підкресливши необхідність базування її діяльності на ринкових принципів. Тому у Концепції було наголошено, що Росія буде «продовжувати узгоджену лінію на створення умов для ефективного будівництва Союзної держави шляхом поетапного переводу відносин між Росією та Білоруссю на ринкові принципи в процесі формування єдиного економічного простору».

У цьому ж документі Білорусь і Казахстан були названі країнами з якими Росія має намір активно працювати над створення Митного союзу і Єдиного економічного простору у рамках ЄврАзЕС. У Концепції довгострокового соціально-економічного розвитку РФ на період до 2020 р. з’являється поняття «трійки» (Білорусь, Казахстан, Росія), яка виступає ядром економічної інтеграції і яка, за планами Москви, має створити Митний союзу та Єдиний економічний простір. У Концепції зовнішньої політики 2013 р. Росія вже планує, спільно із Білоруссю і Казахстаном, перетворити ЄврАзЕС на ЄАЕС, що врешті і відбулось.

У Воєнних доктринах 2010 і 2014 рр. Москва, підкреслюючи особливу цивілізаційну та геополітичну близькість Білорусі до Росії, декларує положення про те, що Білорусь знаходиться під російським військовим захистом і напад на неї Росія розцінюватиме як напад на себе: «Російська Федерація розглядає збройний напад на державу – учасника Союзної держави або будь-які дії із застосуванням військової сили проти неї як акт агресії проти Союзної держави і здійснить заходи у відповідь». Концепції зовнішньої політики 2013 і 2016 рр. ставлять перед Росією чітке завдання щодо поступової інкорпорації Білорусі: «розширювати [стратегічну – 2016] взаємодію з Білоруссю в рамках Союзної держави з метою поглиблення інтеграційних процесів у всіх сферах».

Проведений аналіз дозволяє зробити наступні висновки про трансформацію доктринальних засад російської політики щодо пострадянського простору, викладених у російських стратегічних документах:

1. На доктринальному рівні Росія остаточно не визначилась зі своєю регіонально-цивілізаційною приналежністю, номінуючи себе то європейсько-азійською, то євразійською, то європейською державою.

2. Водночас статусна самоідентифікація Росією щодо свого місця у світ постійно зростала: велика держава, яка прагне повноправного включення у світове співтовариство (1993), велика держава, як один із впливових центрів світу (1997), велика держава, що має національну могутність та реальний потенціал для забезпечення достойного місця у світі (2000), світова держава, яка набула повноцінну роль у глобальних справах (2009), одна з лідируючих світових держав (2015). У ході дослідження було встановлено кореляцію між підвищенням Росією своєї доктринальної самономінації від великої до світової держави з періодом коли вона розв’язала війни проти Грузії (2008) та України (2014).

3. Тривалий час поняття пострадянського простору було для Росії тотожним трактуванню СНД, яку у Мокві сприймали, як своєрідну номінацією простору колишнього СРСР. Відповідно територія колишнього СРСР аж до кінця 2000-х рр. трактувалась у Москві як певна просторова єдність, яка позначалась рядом просторових маркерів: єдиний воєнно-стратегічний, економічний, правовий простір, зовнішні кордони СНД (1993), єдиний економічний простір (1997), зона вільної торгівлі, прикордонний простір, єдиний оборонний простір (2000), єдиний освітній простір, окрема «зона світу» (2002), єдиний транспортний (2008), спільне гуманітарне та інформаційно-телекомунікаційне середовище (2009).

4. З другої половини 2000-х рр. Росія скоригувала своє доктринальне ставлення до російської діаспори, номінувавши її поняттям «Русский мир» і прагнучи тепер не лише її захищати, як це було впродовж усіх 1990-х – першої половини 2000-х рр., а й використати для просування російських інтересів у країнах пострадянського простору.

5. У 2010-х рр. в російських стратегічних документах з’являється панславістичний акцент, який можна трактувати як декларацію намірів позиціонувати Росію у якості неформально лідера Слов’янського світу.

6. З другої половини 2000-х рр. Росія на доктринальному рівні починає акцентуватись на власному баченні свого місце у світовій історії, зокрема, наполягаючи на радянському баченні Другої світової війни та активно протистоячи переосмисленню ролі СРСР рядом постсоціалістичних та пострадянських країн, які у 1940-х рр. проти своєї воли потрапили у лещата радянського режиму. На практиці це означало, що Москва в’язала курс на утвердження у світі свого бачення історичної ролі Росії у долі Східної Європи та пострадянського простору.

7. Ключовою характеристикою російського наративу щодо власне СНД з початку 1990-х рр. є поняття інтеграція. Проте вже з початку 2000-х рр. у російських стратегічних документах визнається послаблення інтеграційних процесів в СНД, а тому В.Путін намагається вдихнути у них нове життя, наповнити конкретним інтеграційним змістом. Однак паралельно у Москві зростало розуміння, що загально інтеграційний проект на базі СНД не складається через пасивність більшості учасників.

З аналізу стратегічних документів першої половини 2000-х рр. можна зробити висновок, що Росія фактично визнала пониження реального статусу взаємин у СНД із добровільного об’єднання (союзу) до просто міжнародних відносин, які Москва хотіла зберегти на рівні, принаймні, привілейованого (стратегічного) партнерства.

8. Конкретні російські інтереси в СНД спрямовані на досягнення двох глобальних завдань: посилювати російський культурно-ідеологічний вплив у країнах СНД та використовувати їх демографічні й економічні ресурси. Ці свої інтереси Росія фіксувала у доктринальних документах досить чітко: дотримання прав етнічних росіян і російськомовного населення (з 1993), збереження спільного культурно-цивілізаційного спадку (з 2000), відновлення позицій Росії як головного освітнього центру СНД, підтримка функціонування російської мови у країнах СНД (з 2002), добровільне переселення співвітчизників, залучення молоді до навчання і стажування у Росії задля наступного отримання ними російського громадянства (з 2007), формування спільної транспортної і енергетичної інфраструктури, перетворення російського рубля у провідну регіональну резервну валюту на просторі СНД (з 2008), збереження російської мови як засобу міжнаціонального спілкування в країнах СНД (з 2011), створення спільного ринку с/г продукції (з 2013), зміцнення позиції російської мови в національних системах освіти країн СНД (з 2015).

9. Наприкінці 2000-х рр. у російських стратегічних документах було фактично визнано розщеплення СНД як політичного суб’єкта, появу дезінтеграційних процесів у ній, і відповідно, відбулось зниження доктринальних вимог до неї з боку Росії. Москва змирилась із остаточним переходом СНД до клубного (форумного) характеру існування та визнала, що проводитиме диференційовану політику щодо різних регіонів та країн СНД.

10. Необхідно підкреслити, що вже в перших російських стратегічних документах (1993) були обґрунтовані можливості силового тиску на країни пострадянського простору та розміщення на їх території російських військ. З початку 2000-х рр. Росія почала доктринально закріплювати більш широкі підстави та формати для власних закордонних силових дій. Зокрема, військовий тиск для підтримки політичного тиску на інші держави, використання економічних важелів тиску (2000), самостійні дії за кордоном не зважаючи на позицію партнерів, запобігання загрози миру, придушення актів агресії (2008), вирішення регіональних кризових ситуацій без участі нерегіональних сил (2009), застосування, зокрема й оперативне, військ для захисту російських громадян за кордоном (2010), підтримка стратегічної стабільності за допомогою присутності там російських військ (2014) і врешті, нічим не обумовлене застосування військової сили, просто у разі загрози національним інтересам (2015). Усі ці нові доктринальні підходи були апробовані Росією на практиці під час збройної агресії щодо Грузії (2008), України (з 2014) та Сирії (з 2015).

11. Фактично з другої половини 2000-х рр. Росія на доктринальному рівні відмовилась від спроб створити спільну систему колективної безпеки на пострадянському просторі і перейшла до формування безпекової організації із найближчих союзників, декларуючи за ОДКБ статус основної безпекової структури із зоною відповідальності у межах всього пострадянського простору та навіть у прилеглих регіонах.

12. На початку 2000-х рр. у російських стратегічних документах з’являється тема євразійської інтеграції. Спочатку, у 2008 р., ядром євразійської економічної інтеграції було визначено ЄврАзЕС, з 2012-2013 рр. – Євразійський економічний союз (ЄАЕС), а основними партнерами Росії у цьому процесі Білорусь та Казахстан.

Початок діяльності у 2015 р. ЄАЕС засвідчив, що Москві знадобилось чверть століття після розпаду СРСР для того, щоб врешті створити на пострадянському просторі більш-менш дієздатний і, водночас, підконтрольний їй економічний інтеграційний союз. Хоча й у дуже урізаному у порівнянні з СРСР складі.

13. Окремі країни у російських стратегічних документах представлені відчутно диференційовано. Зокрема, Україна та Грузія через свою концептуально прозахідну налаштованість згадуються в основному у контексті проблем для Росії. Здебільшого у контексті проблем і загроз згадується у російських стратегічних документах і регіон Центральної Азії. Суть цих проблем пов’язана із внутрішніми конфліктами, поширенням ідей ісламського фундаменталізму, наркотрафіком, терористичною загрозою, впливом на регіон ситуації в Афганістані, доступом до енергоресурсів басейну Каспійського моря.

14. Поява з кінця 2000-х рр. у російських стратегічних документах положень про важливість зміцнення потенціалу ШОС та механізму співробітництва п’яти Прикаспійських держав свідчать про те, що Росія була змушена допустити у свою колишню одноосібну центральноазійську зону інтересів Китай та Іран.

15. Основними союзниками Росії на пострадянському просторі відповідно до російських стратегічних документах є Білорусь та Казахстан. Відповідно ці дві держави згадуються у них майже виключно у позитивному, союзницькому контексті. Найвищою формою інтеграції на пострадянському просторі виступає Союзна держава Росії та Білорусі, проте у 2000-х рр. з огляду на намагання Мінська отримати від Росії ряд односторонніх економічних преференцій, Москва була вимушена скоригувати свою доктринальну позицію щодо відносин із Білоруссю у складі Союзної держави, почавши переведення їх на ринкові принципи.

Використані джерела та література:

1. Смирнов А.И. Концепции внешней политики Российской Федерации: сравнительный анализ // Внешняя политика России: теория и практика. Учебное пособие / Под общей редакцией С.В.Смульского, О.Д. О.Д.Абрамовой. Отв. редактор В.С. Буянов. – М. : Книга и бизнес, 2013; Шкапяк О.Н. Концепции внешней политики Российской Федерации 1993, 2000 и 2008 годов: сравнительный анализ // Вестник КазНУ. Серия международные отношения и международное право. – 2011. – №5 (55). – С.9–13; Богатуров А. Три поколения внешнеполитических доктрин России // Международные процессы. – 2007. – Т. 5. – № 1(13). – С.54–69; Бурганова И.Н. Сравнительный анализ концепции внешней политики РФ в редакции 2000 г. и 2013 г. в оценке вызовов национальной и международной безопасности // Международный научно-исследовательский журнал. – 2016. – № 4 (46). – Часть 7. – С.90–92 – Режим доступу: https://research-journal.org/wp-content/uploads/2016/04/4-7-46.pdf#page=90
2. Лавров С.В. Внешнеполитическая философия России // Международная жизнь. – 2013. – №3.
3. Концепция национальной безопасности Российской Федерации (утверждена Указом Президента РФ от 17 декабря 1997 г. № 1300) – Режим доступу: https://www.armscontrol.ru/start/rus/docs/snconold.htm
4. Концепция внешней политики Российской Федерации (утверждена Президентом РФ 28 июня 2000 г.) – Режим доступу: http://www.ng.ru/world/2000-07-11/1_concept.html
5. Концепция внешней политики Российской Федерации от 12 июля 2008 г. № Пр-1440  – Режим доступу: http://kremlin.ru/acts/news/785
6. Стратегия государственной национальной политики Российской Федерации на период до 2025 года (утверждена Указом Президента Российской Федерации от 19 декабря 2012 г. № 1666) – Режим доступу:  http://kremlin.ru/acts/bank/36512
7. Концепция внешней политики Российской Федерации (утверждена Президентом Российской Федерации В.В.Путиным 12 февраля 2013 г.) – Режим доступу: http://archive.mid.ru//brp_4.nsf/0/6d84ddededbf7da644257b160051bf7f
8. Концепция внешней политики Российской Федерации (утверждена Указом Президента Российской Федерации от 30 ноября 2016 г. № 640) – Режим доступу: http://kremlin.ru/acts/bank/41451
9. Концепция внешней политики Российской Федерации, утверждена Распоряжением Президента Российской Федерации Б.Н. Ельцина от 23 апреля 1993 г. // Дипломатический вестник. – 1993. – № 1-2. Спецвыпуск. – С. 3-23.
10. Концепция государственной национальной политики Российской Федерации, утверждена Указом  Президента Российской Федерации от 15.06.1996 № 909 – Режим доступу: http://www.russia.edu.ru/information/legal/law/up/909/2051/
11. Концепция национальной безопасности Российской Федерации (утверждена Указом Президента Российской Федерации от 17 декабря 1997 г. № 1300 (в редакции Указа Президента Российской Федерации от 10 января 2000 г. № 24) – Режим доступу:  http://kremlin.ru/acts/bank/14927
12. Стратегия национальной безопасности Российской Федерации до 2020 года (утверждена Указом Президента Российской Федерации от 12 мая 2009 г. № 537) – Режим доступу:  http://03.mchs.gov.ru/document/1389307
13. Стратегия национальной безопасности Российской Федерации (утверждена Указом Президента Российской Федерации от 31 декабря 2015 г. № 683) – Режим доступу: http://kremlin.ru/acts/bank/40391
14. Военная доктрина Российской Федерации (утверждена Указом Президента Российской Федерации от 21 апреля 2000 г. № 706) – Режим доступу: http://kremlin.ru/acts/bank/15386
15. Концепция государственной политики Российской Федерации в области подготовки национальных кадров для зарубежных стран в российских образовательных учреждениях (одобрена Президентом Российской Федерации В.В. Путиным 18 октября 2002 г.) – Режим доступу:  http://www.russia.edu.ru/information/legal/law/inter/conception/
16. Концепция долгосрочного социально-экономического развития Российской Федерации на период до 2020 года (утверждена распоряжением Правительства Российской Федерации от 17 ноября 2008 г. № 1662-р) – Режим доступу:  http://government.ru/info/6217/
17. Федеральная целевая программа “Русский язык” на 2016 – 2020 годы (утверждена постановлением Правительства Российской Федерации от 20 мая 2015 г. № 481) – Режим доступу:  http://government.ru/docs/18169/
18. Об Основных положениях военной доктрины Российской Федерации (Указ Президента Российской Федерации от 2 ноября 1993 г. № 1833) // Известия. – 1993. – 18 ноября. – №221.
19. Концепция демографической политики Российской Федерации на период до 2025 года (утверждена Указом Президента Российской Федерации от 9 октября 2007 г. № 1351) – Режим доступу: http://www.demoscope.ru/weekly/knigi/koncepciya/koncepciya25.html
20. Федеральная целевая программа «Русский язык” на 2011 – 2015 годы» (утверждена Постановлением Правительства Российской Федерации от 20 июня 2011 г. № 492) – Режим доступу:  http://fcp.economy.gov.ru/cgi-bin/cis/fcp.cgi/Fcp/File/FcpPass/306
21. Основные направления деятельности правительства Российской Федерации на период до 2018 года (утверждено Председателем Правительства Российской Федерации 31 января 2013 г.) – Режим доступу: http://минобрнауки.рф/%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%8B/4725
22. Военная доктрина Российской Федерации (утверждена Указом Президента Российской Федерации от 5 февраля 2010 г. № 146) – Режим доступу: http://kremlin.ru/acts/bank/30593
23. Военная доктрина Российской Федерации  (утверждена Указом Президента Российской Федерации от 25 декабря 2014 г. №815) // Российская газета. Федеральный выпуск. – 2014. – 30 декабря. – №6570 (298).
24. Доктрина продовольственной безопасности Российской Федерации (утверждена Указом Президента Российской Федерации от 30 января 2010 г. № 120) – Режим доступу:  http://kremlin.ru/acts/bank/30563/page/1
25. Указ Президента Российской Федерации «О мерах по реализации внешнеполитического курса Российской Федерации», 7 мая 2012 года, № 605 – Режим доступу: http://kremlin.ru/acts/bank/35269
26. Основные направления деятельности Правительства Российской Федерации на период до 2018 года (новая редакция) (утверждена Председателем Правительства Российской Федерации Д.Медведевым 14 мая 2015 г.) – Режим доступу:  http://government.ru/news/18119/

Опубліковано: Цивілізаційні засади трансформаційних процесів на пострадянському просторі. Збірник наукових праць. – К. : Державна установа «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2018. – С.64-93

Андрій Бульвінський