
Влада останнім часом заходилась розповідати про буцімто «сценарій майдану». Він ніби спрямований на творення хаосу і заворушень з мотивів «нелегітимності» можновладців.
Звичуть надто знайомо. Щось дуже подібне влада провіщала незадовго до повномасштабного російського вторгнення. Тоді теж просторікували про «заворушення», які мали розпочати «радикальні політичні сили».
Мовляв, ворог – не стільки росія, скільки опоненти влади.
Тоді росія чітко розставила пріоритети. Здійснила повномасштабне вторгнення – всупереч прогнозам мудрагелів президентського офісу. І точно відповідно до попереджень західних партнерів і опозиції в Україні.
Нині історія повторюється. Тепер криками про «майдан» влада намагається прикрити власні прорахунки.
Адже будь-яка влада спирається на бажання громадян її підтримувати. Саме громадян, широких мас, а не політичних союзників чи опонентів, чи різних зацікавлених кіл.
А таке бажання дуже залежить від якості управління, яку демонструє влада.
З тим великі проблеми – і у зовнішній політиці, і в обороні та безпеці, за що безпосередньо, за Конституцією, відповідає президент. І у внутрішній політиці та економіці, за що президент відповідає через уряд, повністю йому підконтрольний, і однопартійну більшість (людей не цікавлять деталі, як насправді влада збирає в парламенті голоси).
Методи влади показали свою неефективність. Тому довіра до неї (від президента і уряду до голів адміністрацій) падає.
Саме це, а не міфічні «майдани», створює основу невдоволення. Майдан, як відомо, неможливо «організувати». Міф про «майданні технології» – це якраз і є російське іпсо, поширюване бандою януковича. Те, що саме звідти чимало «насельників» президентського офісу, пояснює їхній страх перед «майданами». Але не допомагає вирішити проблему.
Не змінюючись, влада сама посилює хаос.
Виходом є розділення відповідальності. Платою за це – відмова від монопольних повноважень.
Уряди національної єдності недарма створюються у демократичних країнах під час війни. І влада, і відповідальність лягає на всі політичні сили. Всі в одному човні не на словах, а на ділі.
Саме уряд національної єдності (чи вже радше порятунку), незалежний від «менеджерів» президентського офісу, байдужий до політичних розкладів, мав би професійно вирішити ті нагальні питання, які об’єктивно не здатна – місяцями, роками! – вирішити нинішня влада.
Зведення фортифікацій – заздалегідь, а не в полі під обстрілом.
Насичення військ дронами та іншими необхідними системами. Вживу, а не на папері.
Організацію військового виробництва, а не війну з промисловцями.
Подолання «крадівництва як у останній день» і створення привабливої для інвесторів економічної моделі (виробництва в першу чергу) – заснованої на простих прозорих правилах, однакових для всіх.
Така якісна зміна підходів стала би тим самим «чудом», потужним сигналом для партнерів України. Наші прихильники отримали б сильні аргументи за допомогу ефективній державі, яка бореться. А опоненти – втратили б підстави для звичного ною.
Поки у влади немає ані найменшого бажання іти цим шляхом. Навпаки, взято курс на залякування «майданом» і розправу над всіма, хто начебто може кинути владі виклик.
Але таким чином влада ще більше розчаровує суспільство. Не лише активну меншість, але й громадян загалом. Це, а не дискусії навколо статей Конституції, підриває бажання людей підтримувати владу.
