Перспективи розвитку Росії у контексті екстрактивної державно-політичної традиції
Одним з ключових питань для всіх без винятку країн пострадянського простору є розуміння та прогнозування того, яким чином розвиватиметься найбільша країна регіону – Росія. З огляду на її масштаб, активність та зовнішньополітичні плани переформатування пострадянського простору або бодай значної його частини згідно з власними інтересами, фактор Росії може бути визначальним для долі та перспектив розвитку інших пострадянських країн. Спробуємо дати оцінку сучасного стану Росії і спрогнозувати її розвиток на коротко- та середньострокову перспективу, спираючись на вдалу, на наш погляд, теоретичну модель, що її запропонували, підкріпивши значним історичним емпіричним матеріалом, професор Гарвардського університету Д. Аджемоглу та професор Університету Чикаго Д. Робінсон. Суть цієї теорії яка розкриває ключові фактори, що зумовлюють та визначають успішність/неуспішність розвитку держав, полягає у тому, що соціально-економічний стан визначається наявністю інклюзивних чи екстрактивних політичних й економічних інститутів. Розглянемо її детальніше, спираючись на книгу «Чому нації занепадають»[1].
Кожне суспільство функціонує у межах певного набору економічних та політичних правил, які підтримуються державою та громадянами, й у той чи інший спосіб спрямовують та стимулюють бізнес, людей, політиків. «Саме політичний процес визначає, під якими економічними інститутами житимуть люди, і саме політичні інститути окреслюють, як цей процес відбуватиметься. Наприклад, політичні інститути нації визначають здатність громадян контролювати політиків і впливати на їхню поведінку. Це, у свою чергу, визначає, чи політики представлятимуть своїх громадян, нехай і недосконало, чи зловживатимуть наданою їм або узурпованою ними владою задля збільшення своїх статків і досягнення власної вигоди на шкоду громадянам»[2]. Д. Аджемоглу та Д. Робінсон переконані, що «хоча економічні інститути є критичними для руху нації до багатства чи бідності, саме політика й політичні інститути визначають, якими будуть ці економічні інститути», а також, що «структури сучасних інститутів мають коріння у далекому минулому. Адже якщо суспільство організоване в певний спосіб, це має тривалі наслідки»[3].
Інклюзивні економічні інститути, за визначенням Д. Аджемоглу та Д. Робінсона, це такі інститути, які заохочують великі маси людей до участі в економічній діяльності, яка дає змогу розкрити їхні таланти та вміння, зробити вибір за власним бажанням, мати можливості відкрити новий бізнес. «Головною є гарантія права на приватну власність, оскільки лише це стимулюватиме власників таких прав інвестувати й підвищувати продуктивність. Бізнесмен, якого очікує пограбування, експропріація чи втрата прибутку через шалені податки, навряд чи захоче працювати, не кажучи вже про інвестування та інновації. Однак такі права мають існувати для абсолютної більшості членів суспільства». Неупереджена система права, державні публічні послуги і підтримка свободи укладати договори й здійснювати обмін лежить на державі, яка повинна мати здатність примусово підтримувати порядок і закон, запобігати крадіжкам і розбою та забезпечувати виконання договорів між приватними особами. Інклюзивні економічні інститути не можуть існувати без централізованої держави[4].
Інклюзивні економічні інститути створюють інклюзивні ринки, які не лише дають людям свободу пошуку професій відповідно до їхніх талантів, а й забезпечують конкурентне середовище, яке надає їм можливості для цього. Генератори гарних ідей зможуть розпочати власний бізнес, а неефективні компанії поступляться місцем результативнішим. Інклюзивні економічні інститути сприяють розвитку двох інших рушіїв процвітання – технологіям й освіті. Процес інновацій стає можливим завдяки економічним інститутам, що підтримують приватну власність, захищають договори, створюють конкурентне середовище, заохочують і створюють можливості для нового бізнесу, який може впровадити нові технології в життя[5]. Найвідомішими прикладами в історії США є Т. Едісон («General Electric»), Б. Гейтс («Microsoft»), С. Джобс («Apple»), І. Маск («SpaceX», «Tesla Motors») та ін.
Екстрактивними економічними інститутами Д.Аджемоглу та Д.Робінсон називають інститути, створювані з метою відбирання доходів і благ в однієї суспільної групи на користь іншої[6].
Інклюзивними політичними інститутами Д. Аджемоглу та Д. Робінсон визначають політичні інститути, які водночас є достатньо централізованими і плюралістичними. Плюралістичні політичні інститути широко розподіляють владу в суспільстві і накладають на неї обмеження, тобто політична влада спирається на широкі коаліції чи чисельні групи. Екстрактивними політичними інститутами є ті інститути, де ослаблено чи втрачено або плюралізм, тобто влада належить вузькому колу осіб і не є обмеженою (абсолютистською), або політичну централізацію (приклад, Сомалі)[7].
Важливим положенням теорії є висновок про те, що «між економічними та політичними інститутами існує потужна синергія. Екстрактивні політичні інститути зосереджують владу в руках вузької еліти й накладають слабкі обмеження на здійснення ними влади. Тоді економічні інститути структуруються цією елітою задля відбирання ресурсів у решти суспільства… Екстрактивні економічні інститути збагачують цю саму еліту, а їхня економічна могутність і влада консолідують політичне домінування… Ресурси, створені цими економічними інститутами, давали еліті змогу формувати армію і сили безпеки для захисту своєї абсолютистської монопольної політичної влади. Унаслідок цього екстрактивні політичні й економічні інститути взаємно підтримують і забезпечують своє тривале існування»[8]. Проблема цієї системи ще й у тому, що, навіть якщо в умовах екстрактивних політичних інститутів з’являється реальна конкуренція панівній еліті, то здобута опонентами влада також мало чим обмежена. Тому в опонентів є стимул підтримувати існуючу екстрактивну систему, але тепер із собою на чолі. Так в історії різних країн світу відбувалося неодноразово.
Водночас, в іншій системі «інклюзивні економічні інститути створюються на основі, закладеній інклюзивними політичними інститутами, що забезпечують широкий розподіл політичної влади в суспільстві й обмежують її довільне здійснення. Такі політичні інститути ускладнюють також узурпацію влади та руйнування основ інклюзивних інститутів. Ті, хто контролює політичну владу, не можуть легко використовувати її для встановлення екстрактивних економічних інститутів задля власного збагачення. Інклюзивні економічні інститути створюють справедливіший розподіл ресурсів, підтримуючи існування інклюзивних політичних інститутів»[9].
Узагальнюючий висновок теорії Д. Аджемоглу та Д. Робінсона наступний: «Нації занепадають, коли мають екстрактивні економічні інститути, що підтримуються екстрактивними політичними інститутами, в результаті економічне зростання стримується або блокується»[10].
Одним з ключових положень теорії інклюзивних/екстрактивних інститутів є думка про те, що зовсім не обов’язково, що суспільство розвиватиме найкращі для економічного процвітання та добробуту громадян інститути, адже для інтересів тих, хто контролює політичні інститути, часто зрозумілішими і кращими є саме екстрактивні системи. Історія багатьох країн світу впродовж усієї історії, а зараз в Африці, Азії та Латинській Америці наочно демонструє, що економічні інститути, які створюють стимули для економічного прогресу водночас створюють і загрозу перерозподілу доходів та влади, що не може вітатися авторитарними лідерами країн та їхнім оточенням.
Поява нових технологій та економічне зростання на їхній основі часто створюють загрозу владі та економічній могутності пануючих груп. Тому опір економічному розвитку має свою зрозумілу логіку. «Економічне зростання і технологічні зміни супроводжуються тим, що видатний економіст Й.Шумпетер назвав творчою деструкцією. Вони старе міняють на нове. Нові галузі відтягують на себе ресурси зі старих. Нові фірми перехоплюють бізнес у вже існуючих. Нові технології роблять існуючі вміння й машини застарілими. Процес економічного росту й інклюзивні інститути, на яких він базується, створюють невдах і переможців і на політичній арені, і на економічному ринку. Страх перед творчою деструкцією часто стає основою для опору інклюзивним економічним і політичним інститутам»[11]. Творча деструкція перерозподіляє не лише доходи і добробут, а й політичну владу.
Так, промисловій революції в Англії у XVIII ст. тривалий час опиралася аристократія, яка мала політичну владу й основними джерелами доходів якої були землевласництво й торгівля привілеями. Індустріалізація ставила під загрозу економічну й політичну владу цієї еліти. Опір було подолано лише через те, що на той час в Англії вже панували інклюзивні політичні та економічні інститути. Хоча до їхнього утвердження Єлизавета I та Яків I на рубежі XVI і XVII ст. успішно заблокували впровадження у життя винайденого В. Лі першого ткацького верстату, бо ця інновація створювала загрозу зростання безробіття та політичної нестабільності.
Натомість в абсолютистських Російській та Австро-Угорській імперіях, де панували ексклюзивні політичні та економічні інститути, індустріалізація та розвиток залізниць у XIX ст. були тривалий час заблоковані через те, що створювали значну загрозу політичному та економічному пануванню місцевої землевласницької аристократії та монархії. Так, австрійський імператор Франц I небезпідставно вважав, що будівництво фабрик веде до зростання кількості пролетаріату, тобто до збільшення кількості опонентів абсолютизму, а будівництво залізниць принесе в імперію революцію, оскільки збільшить мобільність населення. Тому 1802 р. у Відні було заборонено будівництво фабрик. Ці інновації підривали екстрактивні інститути, за допомогою яких правив імператор та позиції традиційної земельної аристократії, яка його підтримувала[12].
Аналогічним чином російський імператор Микола I побоювався, що творча деструкція, підштовхнута індустріальною економікою, підірве політичний статус-кво в Росії. Із цієї причини 1849 р. було законодавчо ускладнено відкриття фабрик у Москві, і лише після поразки у Кримській війні 1853-1856 рр. російська монархія відмовилася від політики несприяння будівництву залізниць. Як ми знаємо, саме ті соціальні групи, зміцненню яких всіляко опирався Микола I врешті у 1917 р., й повалили зрештою російську монархію та відібрали владу у панівної дворянської еліти.
Іншими класичними прикладами свідомого опору інноваціям з боку політичної влади в абсолютистських країнах є Китайська та Османська імперії. Так, після приходу до влади у Китаї династії Мін її перший імператор Хуну (1368-1398) наклав обмеження на міжнародну торгівлю: заборонив приватним особам торгувати з іноземцями та здійснювати заморські подорожі. Повторно заборону на міжнародну торгівлю було накладено у 1430-х рр., а 1436 р. поза законом було оголошено ще й будівництво морських кораблів. Заборона морської торгівлі існувала до 1567 р. Нова династія Цин впродовж XVII-XVIII ст. періодично поновлювала заборону кораблям плавати вздовж узбережжя, фактично заважаючи виникненню у Китаї трансокеанської торгівлі. Цими діями імператори династій Мін та Цин прагнули перешкодити тим економічним процесам, які здавалися їм дестабілізуючими, тобто зростанню суспільної та економічної ваги торговців[13].
В Османській імперії султан Баязид II видав у 1485 р. указ, яким заборонив мусульманам друкувати книги арабським шрифтом. У 1515 р. це правило посилив султан Селім І. Перший друкарський верстат в Османській імперії з’явився лише у 1727 р., майже через три століття після його винаходу Й. Гуттенбергом. Через суворий контроль над друком у XVIII ст. в Османській імперії було надруковано лише 24 книги. Султани свідомо обмежували книгодрукування на своїх землях, бо книги поширювали масову писемність й доступ до знань та різних ідей простих людей, що ускладнювало контроль над ними, послаблювало владу еліти, яка контролювала усне знання[14].
Ці історичні приклади свідчать, що групи, які перебувають при влади часто блокують рушії процвітання власних країн, оскільки це загрожує їхній владі. Економічний розвиток це – трансформаційний і дестабілізуючий процес, пов’язаний з поширенням творчої деструкції. Він відбувається лише тоді, коли не блокується тими, хто боїться втратити економічні привілеї та політичну владу. Конфлікт навколо ресурсів, прибутків та влади це – конфлікт навколо правил гри та інститутів, які визначають економічну діяльність, і тих, хто отримуватиме від неї вигоду. Групи, які контролюють ці інститути, визначають характер та перспективи економічного розвитку країни. Вони не зацікавлені у наданні політичним інститутам більшого плюралізму, бо це зменшує їхню політичну владу та можливості структурувати економіку у власних інтересах.
Ще одним важливим положенням теорії Д. Аджемоглу та Д. Робінсона є теза про те, що екстрактивні інститути за певних умов можуть певний час генерувати розвиток. Це відбувається у двох випадках. Насамперед тоді, коли еліти спрямовують ресурси до високопродуктивних галузей, які вони контролюють. Прикладами такого розвитку є рабська плантаційна економіка на Карибських островах у XVII-XVIII ст., яка зробила місцеву еліту однією з найбагатших у світі за рахунок продажу на світових ринках цукру. Іншим прикладом є розвиток СРСР з кінця 1920-х до 1970-х рр., коли вольовим рішенням радянського керівництва людські та матеріальні ресурси із сільського господарства було переведено до промисловості, почалася індустріалізація, яка забезпечила швидке економічне зростання і певний обмежений добробут для еліти. Проте у 1970-х економічне зростання припинилося, бо система була нездатна забезпечити стійкі технологічні зміни, адже це потребує вільне використання людьми їхніх талантів та ідей, що було неможливо в радянській економічній системі. Єдиними галузями, де СРСР спромігся досягти певного стійкого прогресу, були військові й аерокосмічні технології.
Як підкреслюють Д. Аджемоглу та Д. Робінсон, «розвиток при екстрактивних інститутах відрізняється за своєю природою від розвитку, що стимулюється інклюзивними інститутами. Найважливіше, що це буде не стійкий розвиток, який потребує технологічних змін, а радше розвиток на основі наявних технологій. Економічна траєкторія Радянського Союзу яскраво демонструє, як повноваження і стимули від держави можуть сприяти швидкому економічному розвитку при екстрактивних інститутах, і як цей тип розвитку неминуче призводить до його припинення й колапсу»[15]. Інакше кажучи, розвиток при екстрактивних економічних та політичних інститутах завжди тимчасовий, бо не передбачає творчої деструкції та інновацій. Наслідком такої ситуації, якщо вона триватиме довго, буде посилення боротьби еліт за доступ до все менш ефективних ресурсів й перспектива сповзання держави у хаос.
Другий тип розвитку при екстрактивних політичних інститутах має місце тоді, коли еліти, не відчуваючи загрози своїй владі, дозволяють розвиток інклюзивних економічних інститутів або навіть стимулюють його. Так виник феномен економік «азійських тигрів»: у Південній Кореї в часи правління генерала Пак Чон Хі у 1960-х – 1970-х рр.; у Сінгапурі за часів авторитарного правління Лі Куан Ю у 1960-х – 1980-х рр.; на Тайвані у 1950-х – 1980-х рр. за фактично однопартійної політичної системи на чолі з Гоміньданом і військовим станом до 1987 р. В усіх цих країнах розвиток інклюзивних економічних інститутів з часом привів до утвердження інклюзивних політичних інститутів.
Своєрідним поєднанням цих двох типів розвитку є бурхливе економічне зростання сучасної КНР, ініційоване у 1978 р. реформами Ден Сяопіна з його концепцією «соціалістичної ринкової економіки», яке відбувається під контролем КПК та за її абсолютного домінування у політичній сфері. Розвиток Китаю ґрунтується на русі навздогін. Це те, що свого часу робили в СРСР, здійснюючи політику індустріалізації. Як зазначають Д. Аджемоглу та Д. Робінсон[16], хоча сучасні китайські економічні інститути незрівнянно більш інклюзивні, ніж тридцять років тому, й наголос у розвитку робиться на інноваціях і технологіях, проте нинішній розвиток Китаю ґрунтується на запровадженні наявних технологій і швидких інвестиціях, а не на творчій деструкції. Так, права власності у Китаї не гарантовано, будь-яка приватна власність може підпадати під експропріацію, найважливіше з усіх прав такого роду – право продавати свою робочу силу на власний розсуд – обмежене, регулюється органами влади.
Отже, як бачимо економічний розвиток при екстрактивних інститутах або вичерпується, як це було у випадку СРСР, або приводить до появи інклюзивних політичних інститутів, як це відбулося з «азійськими тиграми». Як ситуація розвиватиметься надалі у КНР покаже час, але автори теорії інклюзивних/екстрактивних інститутів впевнені, що нинішнє зростання китайської економіки не перетвориться на стійкий розвиток.
Вкрай важливим для нашої теми є положення теорії, яка розглядається, про те, що для поступових покращень існують майже непереборні бар’єри, пов’язані із синергією екстрактивних політичних та економічних інститутів та їхньою взаємною підтримкою. Існування тривалого зворотного зв’язку створює порочне коло, яке надзвичайно складно розірвати. Часто навіть критичні збіги обставин, які, здавалося б, відкривають двері для позитивних змін та розвитку, не дають результату через неспроможність суспільства це зробити. Так, падінням колоніальної системи в Африці наприкінці 1950-х – початку 1960-х рр. не змогла скористатися абсолютна більшість нових незалежних африканських країн, жодній з яких так і не вдалося стати на шлях стійкого економічного розвитку. У них відбулося не формування інклюзивних політичних та економічних інститутів, а оновлення екстрактивних інститутів. Нова політична влада не розірвала традицій порочного кола розвитку колоніального часу, не сформувала плюралістичні політичні системи, не дала захист власності та стимулів для інвестування, не забезпечила закон і порядок. Нерідко не вдалося навіть сформувати централізовану владу. Історія економічних та політичних інститутів країни формує або доброчесне або порочне коло, кожне з яких яке підтримує свою матрицю життя.
Поєднання екстрактивних та інклюзивних інститутів, які іноді трапляються в історії, загалом нестабільне. Інклюзивні економічні інститути ніколи не підтримуватимуть екстрактивні політичні інститути. Вони або переродяться в екстрактивні політичні інститути, або дестабілізують екстрактивні політичні інститути, відкриваючи шлях до виникнення інклюзивних політичних інститутів. Яскравим прикладом тут є СРСР. Як тільки М. Горбачов з 1985 р. почав відходити від екстрактивних інститутів, реалізуючи реформаторський курс на «перебудову», влада КПРС захиталася і незабаром впала, а СРСР припинив існування.
Отже, досягнення країнами процвітання залежить від вирішення певних політичних проблем. Це завжди дуже складно, оскільки раз сформовані політичні та економічні інститути вкрай важко змінюються, навіть якщо вони не дають перспектив на стабільний розвиток.
Проаналізуємо ключові російські політичні та економічні інститути з точки зору їхньої історичної тяглості, адже цей фактор є головним для розуміння перспектив розвитку цих інститутів та країни загалом.
Ключовим фактором, який спрямовує розвиток сучасної російської державно-політичної системи, є імперська історична традиція Росії. На нашу думку, російська державність в усіх формах її існування (Московське царство, Російська імперія, СРСР та сучасна Російська Федерація) завжди залишалася імперською за своєю внутрішньою суттю.
Висновок, згідно з яким Російська держава була, і зараз є імперією за своєю внутрішньою сутністю та зовнішніми проявами обґрунтовано у наших роботах[17] та у дослідженнях інших науковців[18]. Імперська історична традиція заклала матрицю існування російських екстрактивних політичних та економічних інститутів. Виділимо найважливіші змістовні блоки російської державно-політичної традиції, проведемо аналіз їхнього впливу на перебіг державно-політичних процесів в сучасній Росії та на перспективи її розвитку.
Першим пластом цієї традиції є власне сама імперська держава, іманентними ознаками якої є: політична та господарська централізація; сакральний характер одноосібної влади; пірамідальна управлінська структура; територія, яка є суттєво більшою за середню для даної епохи і даного регіону територію держави, охоплюючи великий природно-ландшафтний і культурно-господарський ареал або декілька ареалів; наявність центру та периферії, окраїн, провінцій або колоній; панування столиці над периферією; цілковите панування вертикальних суспільних зв’язків над горизонтальними; етнічна неоднорідність (етнокультурна роздробленість) за наявності домінуючого етносу чи групи етносів; прагнення до необмеженої експансії; претензії на світовий статус або й на світове панування; уподібнення держави (а символічно — столичного міста) усьому цивілізованому світу; уявлення про вищість пануючого етносу над іншими[19]; легітимізована практика виведення з-під дії законодавчих норм певних груп еліти.
Другим пластом російської державно-історичної традиції є ідеократичний характер імперії. Тобто імперії, яка створюється та існує з метою здійснення метафізичного надзавдання, яке полягає у реалізації на землі Божого замислу. Більше того, саме імперська держава втілює в собі ідею Належного, будучи не лише його інструментом, а й метою божественного проекту. Причому, чим сильнішою є Імперія, тим ближчою є вона до ідеалу Належного.
Центральним принципом історичної Російської імперії стало уявлення про те, що неправославний/неросійський світ, у першу чергу, західний, є світом, який цілком занурився у гріхи і омани, а єдиним насправді цивілізованим та благочестивим світом є Росія.Тому священною місією Росії є захист православного простору та вселенського православ’я від зовнішніх посягань та внутрішніх смут. Включення до складу імперії нових земель трактувалося як розширення меж православного світу. У зв’язку із цим вже з XVI ст. формується образ Святої Русі – єдиної визнаної вищими силами правовірної держави, метою якої є порятунок усього світу.
У цій картині світу до сьогодні Захід є для Росії не лише історичним ворогом, а й сутнісним антиподом. Як зазначає С. Гавров, «мрія про здійснення Царства Божого на землі, досягнення повного і остаточного щастя не лише перевищує, а й суперечить задачі ліберальної модернізації з її раціональністю, секулярністю, демократичними процедурами»[20]. Модернізація в її класичній ліберальній формі не відповідає російським суспільним уявленням про Належне, бо змушує думати не про високе (духовну місію), а про низьке (матеріальне), покладає відповідальність за життя людини і за все, що відбувається навколо неї, не на правителя, а на саму людину.
Третім пластом російської державно-історичної традиції є уявлення про безмежність (безкордонність) імперії. На думку С. Каспе, для імперії, на відміну від звичайної національної держави, не існує чітких державних кордонів, оскільки імперія не вичерпується власне державою[21]. Імперський простір поширюється туди, де є носії імперської ідеї. Тому, наприклад, ідея збройного захисту прав співвітчизників в інших країнах для сучасної Росії є цілком природною з точки зору її імперської сутності.
Територіальна експансія, яка з огляду на економічні та на символічно-релігійні причини, є фактором зміцнення імперського, універсального статусу держави, є, водночас, фактором збереження стабільності соціальної системи загалом. Експансія завжди забезпечувала фундаментальну потребу імперії у підтвердженні претензій на імперський, «космічний» суверенітет. Наслідком успішного здійснення експансіоністських акцій і перемог є не лише включення у спільний для всієї імперії обіг матеріальних і людських ресурсів приєднаних територій, а й зміцнення у населення імперської держави переконання як в економічній і військово-політичній, так і в онтологічній, містичній вищості Російської держави над усіма іншими.
Четвертим пластом традиції є активно підтримуване владою уявлення жителів Російської імперії (у всіх її історичних іпостасях) про те, що Росія існує як фортеця в облозі, на яку постійно зазіхають зовнішні вороги, тому народ має згуртуватися навколо імперської влади для захисту від них.
П’ятим пластом традиції є впевненість росіян як спільноти у власній непогрішимості та доброчесності.
На думку С. Лур’є, російський народ став імперським через те, що мав специфічні етнопсихологічні риси, зокрема, власне уявлення про належний стан світу, яке він прагнув поширити; усвідомлення себе як могутньої і найсправедливішої сили; упевненість у тому, що все, що роблять росіяни як спільнота, схвалює Бог; упевненість у тому, що росіяни завжди є носіями і захисниками добра, тому будь-яка війна за їхньої участі є оборонною, отже, справедливою, а війна на чужій території – або «визвольною» або «допомогою» іншим. Тому народи, які увійшли до складу чи-то Російської імперії, чи СРСР, навіть завойовані, росіяни вважають звільненими[22].
Шостим пластом традиції є відсутність серед базових цінностей росіян свободи особи та приватної власності. В імперії за умов панування екстрактивних інститутів ці цінності є умовностями. Натомість імперський суб’єкт любить державу, готовий пожертвувати своїм життям заради її чергового ідеократичного проекту (наприклад, відновлення величі Росії), але послідовно уникає робити усвідомлений особистий вибір, з радістю делегуючи це право колективу чи харизматичному вождю.
Для імперської свідомості є характерним іраціонально-містичне ставлення до поняття єдності, всезагальності, розчинення приватного у загальному (у Росії — принцип соборності), яке поєднується із сакралізацією принципу ієрархії. Держава (Імперія) є втіленням соціального Абсолюту, який стоїть над соціальними суперечностями, знімає їх. Фактично відбувається сакралізація держави. Інтереси імперської держави є абсолютно пріоритетними щодо інтересів як окремої людини, так і суспільства загалом.
Сьомим пластом традиції є відсутність у росіян досвіду та історичної традиції реальних виборів глави держави. Правитель у Росії завжди з’являвся без участі людей, волею вищих сил. За часів Московського царства та Російської імперії це був помазаник Божий — цар, фігура якого з’являлася або як наслідок реалізації принципу династичної спадкоємності, або в результаті кулуарних змов, а народ мав лише радіти тому що це сталося; у СРСР це був генеральний секретар ЦК КПРС, якого обирало вузьке коло вищих партійних керівників, залишаючи обраним представникам партії право формально затвердити цей вибір на з’їзді КПРС; у сучасній Російській Федерації фігура верховного суверена — президента з’являється у вигляді оголошуваного попередником спадкоємця престолу/посади. Громадянам залишається це рішення на формальних виборах лише затвердити.
Основну причину такої ситуації гранично чітко і відверто сформулював ще у 1832 р. ідеолог доктрини російського самодержавства граф С. Уваров. У листі до імператора Миколи I він наголосив: «Могутність самодержавної влади є необхідною умовою існування Імперії в її теперішньому вигляді… Прийнявши химери обмеження влади монарха, рівності прав усіх станів, національного представництва на європейський манер, уявно-конституційної форми правління, колос не протягне і двох тижнів, більше того, він впаде раніше, ніж ці хибні перетворення буде завершено»[23].
У Росії фактично відсутня традиція парламентаризму. Перший представницький орган за всю її історію – Державна дума – з’явився на початку XX ст., 1905 р. Дума мала обмежені повноваження, тричі достроково розпускалася царем, припинивши своє існування 1917 р. За часів СРСР до 1989 р. практикувалися безальтернативні вибори, коли виборці могли голосувати лише за визначеного владою кандидата. Фактично на час розпаду СРСР росіяни не мали традиції вільних і конкурентних виборів. Вибори до Державної думи Російської Федерації з реально альтернативних у 1990-х – на початку 2000-х рр. поступово перетворилися на повністю контрольований владною групою процес за участі придворної опозиції. Місце сучасної Державної думи у системі російських екстрактивних інститутів досить точно визначив її голова у 2003-2011 р. Б. Гризлов, який заявив, що «парламент – не місце для дискусій», «Державна дума – це не той майданчик, де потрібно проводити політичні баталії, відстоювати якісь політичні гасла й ідеології»[24].
Вище описана російська державно-політична традиція пояснює історичну вкоріненість в Росії екстрактивних політичних та економічних інститутів, зумовлених її імперською природою, та їхнє модифіковане сучасне існування.
Визначимо тепер ключові характеристики перебігу політичних та економічних процесів у Російській Федерації.
У сучасній Росії утвердився персоналізований авторитарний режим, у зміні якого не зацікавлена, у першу чергу, панівна еліта, бо подібна зміна несе для неї загрозу суттєвого перерозподілу власності.
Варто нагадати, що спроби модернізації російської політичної системи на початку 1990-х рр. привели до розстрілу російського парламенту з танків восени 1993 р. та до його розпуску. Із цього часу парламент Росії втратив самостійне значення, перетворившись на підконтрольний президенту інститут, тоді як президентська влада стала непідконтрольною суспільству. Формально багатопартійна, але де-факто однопартійна, політична система, яка склалася у Росії, практично виключає зміну партій при владі, розвиток політичної участі населення та політичну самоорганізацію суспільства.
Саме тому В. Путін послідовно реалізовує курс на згортання демократичних інститутів, на посилення вертикалі влади і порядку. З 2004 р. у Росії було скасовано виборність голів суб’єктів РФ (повернуто 2012 р., але із запровадженням декількох фільтрів, які ще до виборів дозволяють погодити потрібну владі кандидатуру); 2006 р. законодавчо обмежено діяльність неурядових організацій; з 2007 р., щоб завадити потраплянню до Державної думи ліберальних опозиційних партій, вибори почали проводити за пропорційною системою з 7% бар’єром та забороною на участь блоків; з 2014 р. порушення порядку організації або проведення мітингів карається позбавленням волі на 5 років. Згідно зі звітом організації Freedom House, у 2016 р. Росія за рівнем політичних і громадянських свобод перебувала на 167 місці зі 195 країн світу[25], а за індексом свободи преси, який готує Reporters Without Borders, на 148 місці серед 180 країн[26].
Вкрай важливою характеристикою сучасної Росії є дуже малий реальний попит на правову державу та на демократію. Вони не потрібні основним політичним партіям, бо прямо загрожують інтересам бюрократів та силовиків, є незручними для великого бізнесу, який звик «вирішувати проблеми» за межами легальних норм. Вони не є пріоритетними цінностями для росіян. Згідно з низкою досліджень, ключовими політичними цінностями для російських громадян є «мир» і «порядок»[27]. Зокрема, за даними соціологічних досліджень «Левада-Центра» у 2005-2013 рр. необхідність для Росії демократії у принципі визнавало трохи більше 50% населення, а демократії західного типу – лише 1/5 частина громадян[28].
Запозичені на Заході інститути представницької демократії, виборчої системи отримали в умовах панування в Росії екстрактивних політичних інститутів переважно зовнішні, наслідувальні форми, що суттєво змінювало їхній першопочатковий (західний) зміст. Для імперської ідеократичної держави це фасадні, а не змістовно-ціннісні інститути, які не мають суттєвого значення.
Нинішня російська правляча еліта переконана, що демократія ледь не згубила Росію після розпаду СРСР. Зокрема, про це говорить В. Путін у своїй програмній передвиборчій статті 2012 р. «Демократія і якість держави»[29].
Рецепт, запропонований В. Путіним російському суспільству, простий: зміцнення держави та відновлення народного суверенітету, але не у західному його розумінні через політичну конкуренцію, а у суто російському варіанті — через відновлення механізмів соборного ухвалення рішень, запропонованих владою (т.зв. суверенна або керована демократія). Їхнє запровадження з використанням сучасних технологій має формувати у громадян ілюзію участі у прийнятті державних рішень та в їхньому схваленні.
Відкрита політична боротьба не толерується сучасним російським суспільством та владою, сприймається як крок у бік хаосу та безладу.
Існує ще один важливий аспект відторгнення російським суспільством та політичною елітою демократії як форми політичного режиму. Демократія передбачає невизначеність політичного вибору. Цю особливість закладено в реальній конкуренції політичних сил, у періодичній зміні влади. В Росії, яка є імперією, до того ж, з найбільшою у світі територією та етнічно й релігійно строкатим складом населення, подібна політична невизначеність неминуче призводить до загрози цілісності суспільства та дезінтеграції території.
Цілком логічним наслідком панування в Росії екстрактивних інститутів є відсутність нормального зворотного зв’язку між суспільством та державою. Російська влада, з одного боку, намагається знайти форми інтеграції активної частини громадян до власного проекту розвитку країни, в той час, як з іншого, перебуває у стані перманентного конфлікту з нею. Курс, який проводить путінський режим, веде до зменшення рівня політичних свобод, до відчуження громадян від політики, до зниження можливостей для громадянської активності. Найбільш активна, творча частина суспільства, середній клас, не є соціальною опорою нинішнього екстрактивного політичного режиму у Росії, він швидше є його опонентом. Це час від часу знаходить своє виявлення в антипутінських демонстраціях протесту на кшталт «Маршів незгодних» (2005-2008), мітингу на Болотній площі (2011), «Маршу мільйонів» (2012), «Маршу проти негідників» (2013) чи «Маршу правди» (2014).
Режим спирається на більшість, якій непотрібні політичні свободи чи підзвітний громадськості уряд. Епатажно, але загалом вірно описав соціальну коаліцію, на яку спирається російська влада, так звану «путінську більшість», Г. Павловський. «Соціальна мережа бюджетної Федерації – десятки мільйонів бюджетозалежних громадян. Позбавлені інструментів конституційного самозахисту, вони потребують «путінського» Центру та Команди Кремля – їх єдиної, хоча й ненадійної, страховки… Безглузді спроби опозиції спонукати цю коаліцію до протестів проти її власних інтересів… Путінська більшість, пасивна і по-споживацькому комфортна… довела, що заради збереження свого стану й емоційного тонусу готова на тиранство всередині і за межами країни…»[30]. Станом на 2013 р. половину працюючих росіян – 33,6 млн. осіб складали чиновники, силовики, працівники соціальної сфери та державних підприємств[31]. Тобто половина працюючих громадян РФ працює на державу та напряму залежна від державної влади.
Фактично нинішня російська влада спирається на новий суспільний консенсус. Заради припинення у державі хаосу зразка 1990-х рр. та зростання добробуту більшість громадян свідомо і добровільно відмовилася від своїх політичних прав, делегувавши їх путінському режиму, який на власний розсуд визначає розвиток Росії. Це означає, що в Росії сформувалося нове порочне коло, яке підтримує екстрактивні політичні та економічні інститути.
У сучасній Росії функціонує низка екстрактивних соціально-економічних середньовічних інститутів. Одним з них є наявність володарів великих капіталів, здобутих шляхом роздачі владою державного, загальнонаціонального майна у приватне володіння. Інші – традиціоналістська система цінностей, найбільш яскравим виявом якої є масовий правовий нігілізм, та залежний суд, нездатний протистояти тиску влади. Російське соціокультурне середовище і нині чинить опір процедурній законності, віддаючи перевагу так званій народній правді, звичаям, суду не за законами, а за поняттями.
Системний характер корупції у державних інституціях перешкоджає розвитку поваги до легальних правових норм. За приблизними експертними підрахунками 2010 р., щорічний корупційний обіг у Росії складав близько 300 млрд. дол. США, тобто майже ще один ВВП країни[32].
Як зазначає член Ради з розвитку громадянського суспільства і прав людини при Президенті РФ І. Діскін, у сучасній Росії правовий вакуум поступово було замінено так званою «путінською конвенцією», тобто системою неформальних норм, які визначали статус осіб, які підпадали під її дію, а також міру можливого порушення ними легальних норм. Її сутність полягала в обміні політичної лояльності на свободу підприємницької активності (у межах «конвенції»). Поступово подібні «конвенції» склалися не лише на федеральному, а й на регіональному рівні[33].
У Росії сформувався, по суті, феодальний тип власності, за якого власність надається або визнається в обмін на службу та/або на лояльність владі. Вихід із цих домовленостей веде до втрати власності та свободи, як це сталося із співвласником та главою нафтової компанії «ЮКОС» М. Ходорковським, якого було заарештовано 2003 р. й який провів у в’язниці 10 років, його компанія за цей час збанкрутіла.
Будь-яка власність у Росії є умовною власністю, яку легко можна втратити у разі появи суперечностей з інтересами влади. Такий стан справ є серйозним стримуючим фактором для розвитку. Пануючі владні еліти не зацікавлені у появі незалежного власника, бо він стане вільною людиною, яка захоче реальних громадянських прав. У Росії створено систему, в якій вести бізнес без порушення закону неможливо, через що усі підприємці перебувають «на гачку» у владних інститутів.
Наслідком існування подібних екстрактивних інститутів є відсутність у Росії умов для інноваційного розвитку. Для того, щоб країна йшла таким шляхом, потрібні інші, ніж ті, що є у Росії, відносини між індивідом і суспільством, між суспільством і державою. З одного боку, в Росії немає реального попиту на інновації, бо конкуренцію простіше виграти за допомогою адміністративних важелів. Російський бізнес і корпорації борються не за покупця чи за рівність можливостей для конкуренції, а за доступ до ресурсів та за шматок пирога зі столу державного патерналізму. З іншого боку, чинна політична система непридатна для створення інноваційного середовища через панування екстрактивних авторитарних методів керування та бюрократично-корупційну сваволю. Модернізація як процес серйозних системних змін неможлива без наявності певної критичної маси її суб’єктів — самостійних, вільних людей, готових до креативного мислення, інакодумства у широкому розумінні цього поняття. Без реальних можливостей впливати на економічні процеси, задавати тон у суспільному житті для людей такого типу про створення інноваційного середовища у Росії можна й не згадувати.
Спроби штучного створення точкових інноваційних середовищ типу Сколково (з 2010 р.) лише підкреслюють їхню чужорідність на теренах Росії. Для того щоб подібні проекти могли функціонувати, для них має бути створено особливий політико-правовий режим, відмінний від загальнодержавних зразків, інакше кажучи, тепличні умови. У російських реаліях Сколково є, швидше, інноваційною «резервацією», а не кластером.
Економічні інтереси сучасної російської еліти лежать у сфері експлуатації природних ресурсів, що є цілком природним для традиційно екстрактивної економічної системи. Через це еліта позбавлена реальної мотивації прагнути серйозних змін в існуючій сировинній моделі економіки. Недивно, що доля сировини та напівфабрикатів у російському експорті протягом 2000-2013 рр. зросла з 80 до 85%, а машин і обладнання (включаючи військові) зменшилася з 8,8 до 5,4%[34]. Зміна нинішньої сировинної, безперспективної з точки зору подальшого розвитку країни моделі економіки нестиме загрозу для політичної влади пануючих груп еліти, сконцентрованих навколо В. Путіна.
Реальні пріоритети російської влади наочно ілюструють заплановані обсяги фінансування ключових проектів з бюджету. Так, протягом 2011-2013 рр. російський уряд планував інвестувати в інноваційний проект Сколково 54 млрд. руб.[35], протягом 2013-2020 рр. – ще 135 млрд. руб.[36]. Водночас на порядок більші суми планується інвестувати у розвиток сировинних галузей. Так, згідно з «Генеральною схемою розвитку газової галузі на період до 2030 р.»[37] протягом 2008–2030 рр. у розвиток газової галузі Росії планується вкласти 16,6 трлн. руб., згідно з «Генеральною схемою розвитку нафтової галузі Російської Федерації на період до 2020 р.» протягом 2011–2020 рр. у розвиток нафтової галузі – 6 трлн. руб.[38].
Проблема Росії полягає ще й у тому, що навіть зароблені від продажу сировини кошти здебільшого не вкладаються у розвиток, а вивозяться за кордон. За даними Центрального банку РФ у 2012 р. чистий відтік капіталів з Росії склав 54,6 млрд. дол., у 2013 – 62,7 млрд., 2014 – 150 млрд., у 2015 – 56,9 млрд.[39], тоді як обсяги прямих зовнішніх інвестицій в Росію за даними Росстату були у рази меншими: у 2012 р. – 18,6 млрд. дол., 2013 – 26,1 млрд. дол., 2014 – 19 млрд., 2015 – 6,7 млрд.[40].
Інвестори не вкладають кошти в модернізацію російської економіки, а намагаються їх вивести. Перспектив для активізації зовнішніх інвесторів немає, бо Росія кинула виклик міжнародному порядку, окупувавши частину території України, та перебуває під міжнародними санкціями.
На думку ряду експертів у російської економіки тривалий час простежувалися симптоми «голландської хвороби», тобто ґрунтоване на експорті природної сировини економічне зростання, яке не стимулює створення високих технологій всередині країни, призводячи до занепаду інших галузей та до збільшення імпорту споживчих товарів[41]. 2010 р. федеральний бюджет складався з доходів від продажу нафти і газу на 46,3%, 2011 – на 49,8%, 2012 – на 50,4%, 2013 – на 50,18%, у січні-квітні 2014 рр. – на 52,9%[42]. Стабільний потік «вуглеводневих» грошей позбавляє Росію реального стимулу проводити відкриту економічну політику, заохочуючи економічні й політичні свободи. Кошти здебільшого вкладаються у зміцнення обороноздатності.
Така ситуація, на думку колишнього керівника групи консультантів Адміністрації Президента РФ (1996-2007 рр.) О. Рубцова, небезпечна тим, що «ресурсна економіка породжує ресурсний соціум, сировинне прокляття переходить в прокляття інституційне і політичне. …Держава безпардонно панує, якщо основна справа в країні – перерозподіл ресурсів і засобів, а не виробництво ідей і речей»[43]. Відомий російський економіст В. Іноземцев наголошує: «Багато в чому демократія виникла як система контролю над державою з боку громадян, що забезпечують розвиток суспільства і роблять вагомий внесок у його добробут… У Росії ж має місце ситуація, при якій близько 1% населення забезпечують до 70% експорту і 55% бюджетних надходжень, які приносить нафтогазовий сектор… З економічної точки зору в таких умовах вимога демократії виступає вимогою встановити владу “нахлібників” над “годувальниками” …Країна, в якій населення у своїй переважній більшості не створює багатство, а споживає його, не може бути демократичною»[44].
У чому реально зацікавлена російська владна еліта, так це у модернізації армії та ВПК й у посиленні сил безпеки. На цю мету в рамках Російської державної програми розвитку озброєнь на 2011–2020 рр. виділено безпрецедентні 23 трлн. руб.[45]. Єдиною сферою, у технологічну модернізацію якої держава вкладає реальні кошти, є військова. Це підтверджують результати діяльності державної корпорації «Ростех». Офіційно метою діяльності корпорації є «сприяння розробці, виробництву і експорту високотехнологічної промислової продукції шляхом забезпечення підтримки на внутрішньому і зовнішньому ринках російських організацій – розробників і виробників високотехнологічної промислової продукції». Проте згідно з річним звіту «Ростеху» за 2014 р., 73,65% виручки корпорації дали 9 військових холдингів, які діють у її складі: «Вертолеты России», «Объединенная двигателестроительная корпорация», «Концерн Радиоэлектронные технологии», «Высокоточные комплексы» (ракетні/зенітні комплекси), «Объединенная приборостроительная корпорация» (системи зв’язку, управління/РЕБ), «НПК «Техмаш» (боєприпаси/РСЗО), «Авиационное оборудование», «Автоматика» (криптографічний захист), «Концерн «Калашников». Ще більш показовим є те, що 2014 р. у рамках «Ростеху» фінансування НДДКР по цивільних галузях промисловості склало менше 1% (704 млн. руб. із загальної суми 77,2 млрд. руб.), все інше фінансування НДДКР пішло на військові розробки[46].
Загалом структура управління політичним та господарським життям Росії за часів В. Путіна знову набула імперських ознак пірамідальності, централізму та крайньої забюрократизованості. Зокрема, стимулювати розвиток ряду ключових галузей економіки російська влада вирішила шляхом суперцентралізації та створення державних корпорацій. Так, 2007 р. було створено Державну корпорацію «Ростехнології», «Російську корпорацію нанотехнологій» («Роснано»), Державну корпорацію «Росатом», Об’єднану суднобудівельну корпорацію, Об’єднану авіабудівельну корпорацію та ін., що аж ніяк не стимулюватиме створення конкурентного інноваційного середовища в Росії. Ці кроки, серед іншого, засвідчують принципову ставку російської еліти на підтримку державного великого та супервеликого бізнесу, а не приватного середнього чи малого, який є базовим для формування демократії.
Отже, можемо стверджувати, що економічний розвиток сучасної Росії відбувається виключно на екстрактивних засадах: за рахунок зростання вартості природних ресурсів, які продаються, та концентрації капіталів у військовій промисловості, але не за рахунок творчої деструкції. Змінювати щось у цій системі не в інтересах російської правлячої еліти. Вона не зацікавлена у перебудові російської економіки на основі нових технологій та інновацій, не пов’язаних з ВПК та видобутком вуглеводнів. У публічній сфері багато говориться про подібні інновації, проте ці розмови більше нагадують димову завісу, призначену для приховування справжніх інтересів і цілей.
Крім того, виникнення середовища свободи та можливостей, без якого створення й ефективне впровадження інновацій неможливе, веде не лише до творчої деструкції, а й до збільшення рівня індивідуальних та громадських свобод. В імперській державі, якою є Росія, це неминуче приведе до актуалізації питання національних прав, політизації етнічності та деструктивно вплине на всю імперську владну систему. Реальна демократизація російської політичної системи, запровадження інклюзивних політичних інститутів, неминуче потягнуть за собою крах імперії та посилення боротьби за повний суверенітет у ряді її регіонів. За нинішнього політичного режиму очікувати будь-яких реальних послаблень щодо свобод не варто.
Імперський, ексклюзивний за суттю своїх політичних інститутів, характер російської державності та відповідним чином сконструйована політична система (фактично самодержавство) – це ключовий фактор, який дозволяє тримати у більш-менш інтегрованому стані великий конгломерат різнорідних в етнічному та національному плані російських територій. Існуюча у Росії державна бюрократична система свідомо стримує розвиток конкуренції і в економічній, і в політичній сферах. Будь-який дрейф до інклюзивних політичних та економічних інститутів неминуче поставить під загрозу можливість отримання надприбутків та політичну владу нечисленної групи бюрократів-олігархів, які паразитують на природних ресурсах Росії.
Тривале падіння цін на вуглеводні на світових ринках, яке спостерігається з 2014 р., помножене на міжнародні санкції, запроваджені проти Росії, що закрило для неї доступ до іноземних технологій та капіталів, може проявити досягнення Росією межі екстрактивного зростання. Скільки необхідно років, щоб російське суспільство усвідомило це, і щоб було запущено процес змін, зможемо дізнатися лише з часом.
Опубліковано: Особливості суспільно-політичної модернізації країн пострадянського простору : монографія / за редакцією кандидата історичних наук, доцента А.Г. Бульвінського. – К. : ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2017. – С.154–174.
[1] Аджемоглу Д.,Робінсон Д. Чому нації занепадають / Пер. з англ.О.Демянчука. – К., 2016. – 472 с.
[2] Там само. – С.50.
[3] Там само. – С.51.
[4] Там само. – С.79-80.
[5] Там само. – С.81-82.
[6] Там само. – С.81.
[7] Там само. – С.84-85.
[8] Там само. – С.85-86.
[9] Там само. – С.86-87.
[10] Там само. – С.88.
[11] Там само. – С.89.
[12] Там само. – С.220-221.
[13] Там само. – С.228-229.
[14] Там само. – С.210-211.
[15] Там само. – С.128.
[16] Там само. – С.423.
[17] Бульвінський А.Г. Імперська модель модернізації (на прикладі Росії) // «Третя хвиля» демократизації на теренах Євразії: досвід новітньої історії та виклики сучасності. Збірник наукових праць. – К., 2015. – С.73-85; Його ж. Імперська модель модернізації в Росії: історія та сучасний дискурс // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка. Серія: Історія. –2015. – Вип. 2. – Ч. 2. – C.163-178; Його ж. Проблема модернізації сучасної Росії у контексті імперської державної традиції // Країни пострадянського простору в умовах формування багатополюсного світу: історичні уроки та перспективи : збірник наукових праць. – К., 2016. – C.130-157; Його ж. Імперія на окраїні Європи // Науковий діалог «Схід-Захід». Матеріали III Всеукраїнської наукової конференції з міжнародною участю (м. Кам’янець-Подільський, 7 червня 2014 р.): у 4-х частинах. – Дніпропетровськ, 2014. – Ч.2. – С.57-60.
[18] Величко А.М. Идея Империи и историческое призвание России // Национальные интересы. – 2002. – № 6.; Грачев Н.И. Империя как форма государственного устройства и тенденции развития суверенной государственности в современном мире // Вестник Саратовской государственной академии права. – 2006. – № 5. – С.8-15.; Кагарлицкий Б. Периферийная империя: Россия и миросистема – М., 2004. – 528 с.; Кантор В.К. Санкт-Петербург: Российская империя против российского хаоса. К проблеме имперского сознания в России. – М., 2008. – 542 с.; Ливен Д. Российская империя и её враги с XVI в. до наших дней. – М., 2007. – 688 с.; Лурье С. IMPERIUM (Империя – ценностный и этнопсихологический подход). – М., 2012. – 272 с.; Яковенко И.Г. Небесный Иерусалим или Российская империя: диалектика должного и сущего: Цикл статей // Рубежи. – 1997. – № 5-9.
[19] Березкин Ю.Е. Инки: Исторический опыт империи. – Л., 1991. – С.43, 160, 209.; Гатагова Л.С. Империя: идентификация проблемы // Исторические исследования в России: Тенденции последних лет / Под ред. А.Г. Бордюгова. – М., 1996. – С.338.
[20] Гавров С.Н. Модернизация во имя империи: Социокультурные аспекты модернизационных процессов в России. – М., 2010. – С.175.
[21] Каспэ С. Империя и модернизация. Общая модель и российская специфика. – М., 2001. – С.61-62.
[22] Лурье С. Указ. соч. – С.16-19, 52-54.
[23] Зорин А.Л. Идеология «православия-самодержавия-народности»: опыт реконструкции (Неизвестный автограф меморандума С.С. Уварова Николаю I) // Новое литературное обозрение. – 1997. – № 26. – С.98.
[24] «Парламент – не место для дискуссий». 14.12.2011. – [Електронний ресурс]: http://kommersant.ru/doc/1838005
[25] Freedom House: Доклад о состоянии свободы в мире 2016 года. 28.01.2016. – [Електронний ресурс]: http://gtmarket.ru/news/2016/01/28/7290
[26] 2016 World Press Freedom Index / Reporters Without Borders. – [Електронний ресурс]: https://rsf.org/en/ranking/2016
[27] Селезнева А.В. Политические представления и ценности россиян. – М., 2012. – С.159.
[28] Общественное мнение – 2013 / составитель Н. Зоркая. – М., 2014. – С.38.
[29] Путин В. Демократия и качество государства // Коммерсантъ. – 2012. – 06 февраля.
[30] Павловский Г. Система РФ. Источники российского стратегического поведения: метод G.F.Kennan. – М., 2015. – С.34-35.
[31] Арсюхин Е. Зачем России 33 миллиона бюджетников и чиновников? // Комсомольская правда. – 2013. – 14 февраля.
[32] Модернизация России и Китая: проблемы теории и политическая практика: коллективная монография / под. ред. В.А. Ачкасова и С.А. Ланцова. – СПб., 2012. – С.133.
[33] Дискин И. Модернизация России: сохранится ли после 2012 года? Уроки по ходу. – М., 2011. – С.135-136.
[34] Кушнирук Б. Россия и западные страны – кто от кого на самом деле зависит. 28.03.2014. – [Електронний ресурс]: http://forbes.ua/opinions/1368066-rossiya-i-zapadnye-strany-kto-ot-kogo-na-samom-dele-zavisit; Калабеков И.Г. Российские реформы в цыфрах и фактах. – М., 2010. (Информация обновлена и дополнена в 2014 г.) – С.430. – [Електронний ресурс]: http://kaivg.narod.ru/rr300.pdf
[35] Государство вложит в центр «Сколково» 54 млрд рублей. 05.08.2010. – [Електронний ресурс]: http://www.kommersant.ru/doc/1482479
[36] Новшества окупятся. Большую часть инвестиций в “Сколково” составят частные средства. 13.08.2013. – [Електронний ресурс]: http://www.rg.ru/2013/08/13/skolkovo.html
[37] Генеральная схема развития газовой отрасли России на период до 2030 года. – [Електронний ресурс]: – Режим доступу : http://www.energyland.info/files/library/112008/7579b56758481da282dd7e0a4de05fd1.pdf.
[38] Генеральная схема развития нефтяной отрасли Российской Федерации на период до 2020 года / Министерство энергетики Российской Федерации. 29.10.2010. – [Електронний ресурс]: – Режим доступу : http://uploadrb.ru/upload/archive/dop_upload/file_2010-10-29_10.16.38_genshema.doc.
[39] ЦБ и МЭР оценили отток капитала: 62,7 млрд. долларов в прошлом году, 35 млрд. – с начала этого года. 18.03.2014. – [Електронний ресурс]: http://www.newsru.com/finance/18mar2014/rucptloutflw.html; Чистый отток капитала из России в 2014 году составил $151,5 млрд. 16.01.2015. – [Електронний ресурс]: http://top.rbc.ru/finances/16/01/2015/54b96c5e9a7947490508d8d2; ЦБ РФ: чистый отток капитала из России в 2015 году составил $56,9 млрд. 18.01.2016. – [Електронний ресурс]: http://tass.ru/ekonomika/2595203
[40] Прямые инвестиции в компании РФ в 2015 году снизились в 2,8 раза. 18.01.2016. [Електронний ресурс]: http://www.interfax.ru/business/490190; Поступление прямых иностранных инвестиций. 17.03.2014. [Електронний ресурс]: http://www.gks.ru/free_doc/new_site/business/invest/i_inv2.docx; ООН оценила масштаб падения иностранных инвестиций в Россию. 30.01.2015. – [Електронний ресурс]: http://top.rbc.ru/finances/30/01/2015/54cb66719a7947da938b8b22
[41] Модернизация России и Китая. – С.94.
[42] Агузарова Ф.С. Значение нефтегазовых доходов в экономике России // Теоретическая и прикладная экономика. – 2014. – № 3. – С.142–158; Нефть и бюджет РФ. 23.01.2015. – [Електронний ресурс]: http://utmagazine.ru/posts/6112-neft-i-byudzhet-rf; На игле: зависимость российского бюджета от нефти растет. 23.06.2014. – [Електронний ресурс]: http://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:yhnDCFkHuisJ:lf.rbc.ru/recommendation/other/2014/06/23/241282.shtml+&cd=5&hl=uk&ct=clnk&gl=ua
[43] Рубцов А. Мегапроект – как много в этом звуке. 22.11.2011. – [Електронний ресурс]: http://www.ng.ru/scenario/2011-11-22/9_megaproekt.html
[44] Иноземцев В. Пять причин, почему в России не будет демократии. 21.10.2015. – [Електронний ресурс]: http://obozrevatel.com/blogs/96538-pyatprichin-pochemu-v-rossii-ne-budet-demokratii.htm
[45] Послание Президента Федеральному Собранию. 12.12.2013. – [Електронний ресурс]: http://www.kremlin.ru/news/19825
[46] Годовой отчет Государственной корпорации «Ростех» за 2014 год. – [Електронний ресурс]: http://rostec.ru/content/files/documents/ROSTEC_AR_book1_2015-interactiv144dpi_compress3.pdf.
Андрій Бульвінський