Рівно рік тому рішенням Ради національної безпеки і оборони України та відповідним указом В.Зеленського шодо п’ятого Президента України Петро Порошенко були запроваджені персональні санкції.
Країна стала свідком небезпечного прецеденту: використання інструменту, призначеного для протидії зовнішнім загрозам, як позасудового засобу політичного тиску на внутрішнього опонента.
Проблема починається вже з базового недотримання законів України щодо санкцій. Закон України «Про санкції» чітко визначає їх як спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи, що застосовуються до іноземних держав, юридичних осіб-нерезидентів або осіб, причетних до терористичної діяльності. Йдеться насамперед про суб’єктів, пов’язаних із зовнішньою агресією чи міжнародними злочинами.
Використання цього механізму проти громадянина України, який перебуває під юрисдикцією українських судів і не є суб’єктом міжнародного права, суперечить самій логіці закону.
Якщо держава вважає, що особа вчинила злочин, існує кримінальний процес, презумпція невинуватості, змагальність сторін і вирок суду.
Санкції ж у цьому випадку стали фактичною формою позасудового покарання.
Ще більш тривожним є те, як влада поводиться в судах. Спроби засекретити розгляд позову Порошенка проти Президента виглядають як прагнення приховати слабкість або й повну відсутність належної доказової бази.
Закритість у цій ситуації означає, що документи не були підготовлені у відповідності до передбаченої законом процедури, а матеріалами, які лягли в основу указу, зазнали маніпуляцій чи навіть прямої фальсифікації.
Протягом року представники уряду та Офісу Президента в судових засіданнях демонструють поведінку, яка радше нагадує спробу «виграти час», ніж відстояти правову позицію.
Вони не можуть назвати юридично значимі підстави для застосування санкцій, не надають суспільству пояснень, а вдаються до поведінки, притаманної підліткам, коли вони не хочуть визнати своєї вини за певну зроблену ними шкоду.
Така поведінка підриває довіру як до цього конкретного рішення, так до інституту санкцій як інструменту захисту національної безпеки.
Коли влада дозволяє собі обходити кримінально-правові процедури й застосовувати санкційний механізм до політичного конкурента, це руйнує фундаментальні засади правової держави.
Презумпція невинуватості, право на справедливий суд, рівність усіх перед законом – це не декларації, а основа нашого європейського вибору.
Україна декларує прагнення до членства в ЄС і НАТО, але водночас створює прецедент вибіркового правозастосування щодо лідера найбільшої опозиційної сили.
Санкції проти Порошенка стали лакмусовим папірцем для української демократії. Якщо через рік після їх запровадження влада так і не змогла прозоро довести їхню законність і переконливо обґрунтувати необхідність, це означає, що вся суть – у їх політичній природі.
У цій ситуації єдино правильним кроком було б публічне визнання цього факту, скасування «санкцій» проти Петра Порошенка і приведення практики застосування санкцій у відповідність до Конституції та законів України.