На четвертому році повномасштабної війни українська влада нарешті почала публічно звертати увагу на проблему обходу міжнародних санкцій проти росії через треті країни.
Однак виникає закономірне питання: чому ця тема стала одним із пріоритетів лише зараз, коли санкційні лазівки активно використовуються росією вже понад чотири роки?
Приклад Киргизстану демонструє, що рішучі дії можуть давати результат. Після включення країни до переліку юрисдикцій, які викликають занепокоєння щодо обходу санкцій у межах 20-го пакета санкцій ЄС, влада Киргизстану була змушена відреагувати.
- Нещодавно було ухвалене рішення про припинення діяльності 50 компаній, пов’язаних із ризиковими операціями реекспорту санкційної продукції до росії. Більше того, киргизьке керівництво заявило про готовність анулювати державну реєстрацію будь-якого суб’єкта господарювання, який буде викритий у допомозі обходу санкцій. Така реакція стала наслідком не дипломатичних декларацій, а конкретного санкційного тиску з боку Європейського Союзу.
Причини занепокоєння є більш ніж очевидними. За даними ЄС, імпорт спеціалізованої електроніки з країн Євросоюзу до Киргизстану у 2022–2025 роках зріс більш ніж на 800%, хоча відповідного розвитку власного виробництва в країні не відбулося. Аналогічні тенденції спостерігаються і в інших державах Центральної Азії. Після початку повномасштабної війни експорт верстатів з числовим програмним керуванням з ЄС до Узбекистану зріс більш ніж на 700%, а до Казахстану – майже на 480%.
При цьому лише у 2024–2025 роках Узбекистан експортував до росії верстати європейського виробництва на суму понад 1,4 млн євро. Йдеться не про побутову продукцію, а про обладнання та компоненти подвійного призначення, які можуть використовуватися у виробництві безпілотників, ракетних систем та іншої військової техніки.
Фактично сформувалася ціла мережа логістичних маршрутів через Центральну Азію та Кавказ, яка дозволяє російському військово-промисловому комплексу отримувати критично важливі західні технології попри запроваджені обмеження.
Саме тому санкційна політика сьогодні повинна виходити далеко за межі класичного протистояння між Заходом і росією. Не менш важливо працювати з країнами-посередниками, які свідомо чи несвідомо стали елементами системи обходу санкцій.
Україна має бути не пасивним спостерігачем цього процесу, а одним із його головних ініціаторів. Київ повинен значно активніше взаємодіяти як із Брюсселем, так і безпосередньо з урядами Казахстану, Узбекистану, Киргизстану, Таджикистану та інших держав регіону.
Йдеться не лише про передачу партнерам інформації про підозрілі торговельні операції чи лобіювання нових санкційних пакетів. Необхідне формування постійного діалогу щодо контролю реекспорту, обміну митними даними, моніторингу підсанкційних товарів та відповідальності компаній, які сприяють російському ВПК.
Особливої ваги набуває і парламентська дипломатія, робота з бізнес-асоціаціями та громадськими колами країн Центральної Азії. Багато держав регіону прагнуть розширювати співпрацю з Європейським Союзом та уникати ризику вторинних санкцій. Це створює додаткові можливості для України переконувати партнерів, що допомога у обході санкцій несе не лише репутаційні, а й прямі економічні загрози.
Санкції проти росії залишаються одним із ключових інструментів стримування її військової машини. Але ефективність санкцій визначається не лише кількістю ухвалених пакетів, але й здатністю перекривати шляхи їх обходу.
Саме тому Україні необхідно перетворити санкційну дипломатію на окремий напрям зовнішньої політики, поєднавши тиск на росію з системною роботою в Центральній Азії та з європейськими партнерами. Лише так можна скоротити потік технологій і обладнання, які сьогодні через треті країни продовжують працювати на російську військову економіку та продовжують війну проти України.
Але для цього потрібні професіонали і вміння. Чиновники ж Зеленського здатні накладати «санкції» лише з внутрішньополітичною або корупційною метою.