Як розповів в інтерв’ю для ZN.UA голова НАЗК Віктор Павлущик, Національне агентство із запобігання корупції у січні 2025 року перевіряло НАЕК «Енергоатом», яка фігурує у корупційній справі під проводом Тімура Міндіча про масштабні зловживання в енергетиці, але перевірка стосувалась «радше заходів запобігання корупції, корупційних ризиків і необхідності змін, аніж самих витрат чи закупівель компанії».
Керівник НАЗК додав, що «жодна перевірка не могла виявити таку схему, як “шлагбаум”, оскільки її суть не у роботі енергокомпанії, а значно ширша».
Ця історія з перевіркою НАЕК «Енергоатом» Національним агентством із запобігання корупції стала показовою не лише для оцінки роботи конкретного органу, а й для розуміння системної хвороби всієї антикорупційної архітектури, яка за чинної влади дедалі більше імітує діяльність замість виконання свого прямого мандата.
Фактично НАЗК визнає: перевірка «Енергоатому» у січні 2025 року була зосереджена не на фінансових потоках, закупівлях чи конкретних рішеннях менеджменту, а на формальних елементах антикорупційної інфраструктури — наявності уповноваженого, якості антикорупційної програми, процедур управління ризиками. Самі рекомендації Агентства виглядають типовим набором бюрократичних приписів, які роками циркулюють між державними органами і держкомпаніями, але не заважають корупційним практикам процвітати.
У ситуації, коли в публічному просторі детально описуються масштабні зловживання в енергетиці, а справи розслідуються в межах кримінальних проваджень, така формальні «перевірка» виглядає або проявом професійної короткозорості, або свідомим ухиленням від незручних тем.
Аргументація Віктора Павлущика про те, що жодна перевірка не могла виявити схему на кшталт так званого «шлагбаума», бо вона нібито «ширша» за діяльність самої компанії, є особливо показовою.
- Якщо корупційні схеми в стратегічній держкомпанії виходять за межі одного юридичного суб’єкта і пов’язані з політичними, регуляторними чи силовими рішеннями, це не знімає відповідальності з органу, покликаного аналізувати корупційні ризики системно. Навпаки, це вимагає від НАЗК більш глибокого, міжвідомчого і професійного аналізу, а не схованки за вузьким трактуванням власних повноважень.
- Така логіка фактично означає капітуляцію держави перед корупцією. Якщо антикорупційний орган визнає, що він спроможний бачити лише дрібні процедурні недоліки, але безсилий перед реальними схемами, то виникає закономірне питання: навіщо суспільству такий орган у принципі? Тим більше в умовах війни, коли кожна гривня в енергетиці напряму пов’язана з національною безпекою і стійкістю держави.
Не менш тривожним є паралель із діяльністю Державного бюро розслідувань. ДБР дедалі частіше фігурує не як незалежний правоохоронний орган, а як інструмент вибіркового правосуддя та політичного тиску, тоді як справи, пов’язані з наближеними до влади фігурами або стратегічними державними компаніями, роками буксують. У цьому сенсі НАЗК і ДБР демонструють спільну проблему: дефіцит професіоналізму, інституційної сміливості та реальної незалежності від Банкової.
Ці органи дедалі більше сприймаються як елементи системи обслуговування чинної влади. Це підриває не лише антикорупційну політику, а й європейську перспективу України, адже саме ефективність і незалежність таких інституцій є ключовим критерієм для ЄС.
Висновок напрошується сам собою: діяльність НАЗК і ДБР потребує не косметичних змін і не чергових гучних заяв керівників, а глибокого перезавантаження на нових засадах.
Йдеться про реальне оновлення керівництва, прозорі конкурси, чітке розмежування політичних інтересів і професійних обов’язків, а також про повернення до базового принципу демократії — служіння суспільному інтересу, а не інтересам влади. Без цього антикорупційні органи так і залишаться декорацією, яка прикриває системні зловживання замість того, щоб їм протидіяти.