Українсько-данське оборонне партнерство за останні два роки стало прикладом того, як політична воля, стратегічне мислення і чіткі процедури можуть перетворити військову допомогу на інструмент довгострокового зміцнення оборонних спроможностей нашої держави.
Данія першою серед західних союзників зробила крок, на який інші наважувалися повільно або із застереженнями: вона почала не просто передавати озброєння чи фінансування «в бюджет», а напряму вкладати кошти у виробництво української зброї. Саме так народилася так звана «данська модель» – механізм, що дозволяє фінансувати виробництво озброєння безпосередньо на українських підприємствах під конкретні потреби фронту.
Першим символом цього підходу стали 18 самохідних артилерійських установок «Богдана», профінансованих Данією. Це був не лише контракт на зброю, а політичний сигнал: український ОПК сприймається як повноцінний елемент європейської системи безпеки. Закупівля в українського виробника означала визнання спроможності України виробляти сучасне озброєння у стислі терміни, а також створення робочих місць і податкових надходжень у воюючій економіці.
У 2024 році механізм було масштабовано: до нього долучилися інші країни, а фінансування почало надходити також із доходів від заморожених російських активів. Данія фактично стала оператором цієї моделі, перетворюючи політичні рішення партнерів на конкретні контракти та поставки. Це підвищило її роль у європейській архітектурі підтримки України і водночас заклало основу для меншої залежності Києва від традиційної схеми «очікування пакетів допомоги».
Якісно новий етап настав у 2025 році, коли було формалізовано намір запуску українських оборонних виробництв на території Данії. Йдеться не про формальні меморандуми, а про виділення конкретних коштів та інтеграцію українських компаній у захищений оборонний контур країни-члена НАТО. Виробництво ракетного палива поблизу авіабази Skrydstrup, де розміщені данські F-16, – це не лише економічне рішення, а й стратегічне: критично важлива частина ракетного циклу виноситься у безпечну юрисдикцію, захищену від російських ударів.
Переговори з українськими виробниками безпілотних систем, зокрема щодо можливого відкриття виробництва дронів у Данії, свідчать про ще глибшу інтеграцію. Для Копенгагена це не благодійність, а інвестиція у власну безпеку: українські рішення у сфері дронів, адаптивного miltech і швидкого масштабування виробництва перевірені реальною війною. Європа отримує доступ до технологій, які формують новий тип сучасного конфлікту.
Водночас показовим є інший аспект – процедурний. Данія відкрито заявляє про необхідність глибокого скринінгу, due diligence («належної обачності»), перевірки структури власності, антикорупційних ризиків і фінансової прозорості українських партнерів. Фактично реалізується принцип «довіряй, але перевіряй».
І це принципово важливо з огляду на специфіку українського політичного середовища останніх років, де корупційні ризики, пов’язані з близьким оточенням чинного президента та концентрацією впливу в Офісі президента, неодноразово ставали предметом як внутрішньої, так і міжнародної критики.
Саме тому данська модель є не лише інструментом оборонної підтримки, а й прикладом правильної європейської інституційної поведінки щодо України: допомога поєднується з контролем, інтеграція – з аудитом, довіра – з процедурами.
Це те, чого часто бракує всередині самої української системи управління, де парламентський контроль ослаблений, а рішення концентруються у вузькому колі виконавчої влади.
Данія демонструє, що підтримка України може і повинна поєднувати три складові: оперативність постачання сучасної зброї, розвиток українського ОПК як елемента європейської безпеки та жорсткий антикорупційний контроль.
Українська влада мала б сприйняти цей підхід не як зовнішній тиск, а як стандарт, до якого необхідно адаптувати власну систему оборонних закупівель і управління галуззю.
Лише за таких умов стратегічне партнерство з такими державами, як Данія, буде не ситуативним союзом воєнного часу, а фундаментом майбутньої безпекової архітектури України в об’єднаній Європі.