Олексій Кордун
В умовах гібридної війни національна ідентичність, складовими якої є мова, культура та віра, стає одним з «полів битви» за незалежність України. Адже саме ідентичність є складовою суспільної згуртованості і ключовою запорукою перемоги у такій війні. Серйозні поступки агресору в цій сфері ведуть до зневаги і руїни, як це вже бувало в українській історії.
- Не випадково, у провокативному документі під назвою «Дванадцять кроків зі зміцнення безпеки в Україні і в усьому євроатлантичному регіоні», який був розповсюджений 2020 року на Мюнхенській безпековій конференції, одним з пунктів намагаються нав’язати Україні «загальнонаціональний інклюзивний діалог щодо визначення нової ідентичності України, який врахує погляд сусідів України» (Польщі, Угорщини і Росії). Автором документа стала так звана Група лідерів із питань євроатлантичної безпеки, але особливу роль серед учасників цієї групи посіла Російська рада з міжнародних справ. Адже зміст документу свідчить про те, що готували його в Москві.
- Зазначається, що предметами такого «діалогу» мають стати питання історії, національної пам’яті, мови, ідентичності та меншин. Фактично, йдеться про нову Мюнхенську змову, спробу через безпековий форум знову актуалізувати тезу Москви про розділену Україну, яка нібито призвела до «громадянської війни» на Донбасі та «змусила» Росію захопити Крим, примусити до «діалогу», метою якого є нав’язати українцям «нову ідентичність», написати за нас нашу історію, визначити за нас, якими будуть наші герої і якою мовою нам розмовляти.
- Напрям і зміст такого «діалогу», вже абсолютно не криючись, виклали у лютому 2020 року В.Путін та його радник В.Сурков: українці та росіяни, мовляв, є одним народом; українська мова є зіпсованою російською; українці – придумка поляків у XVII ст. та «австрійських спецслужб» перед Першою Світовою війною; України як держави і нації нема – є лише «українство», яке є «специфічним розладом мозку», а тому Україна і Росія мають бути разом, а єдиний ефективний метод для цього – «примус силою до братських відносин».
- Після такого «діалогу» українці зникнуть з карти світу. Як чітко сформулювали Лесь Подервянський та Оксана Забужко, «“один народ” означає, що із двох народів має лишитись лише один».
Звідси й випливає першочерговість уваги до сфери культури у час війни. Саме тому зміни мовній і культурній сферах були одними з найбільш динамічних навіть на тлі інших важливих суспільних та політичних змін в країні в останні шість років. І, варто відзначити, попередня влада мала безсумнівні досягнення у мовно-культурній і духовній сферах:
- Ухвалення Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної».
- Українська мова значно зміцнила позиції в освіті й книгорозповсюдженні, й остаточно витіснила російську з кінопрокату. Вперше за багато років мова титульної нації стала переважати на телебаченні (2/3 ефірного часу) та радіо (8/10 ефірного часу), частка україномовних пісень на радіо сягнула 55%, зрісши за два роки в 10 разів.
- Запровадження квот для української мови на радіо і телебаченні (Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо частки музичних творів державною мовою у програмах телерадіоорганізацій»);
- Квоти не були самоціллю. Це лише інструменти для запуску українського інформпростору, кіно, розвитку української музичної культури. Ці обмеження спрацювали як потужний стимул для розвитку ринку україномовної книги, зокрема, перекладів, літератури з гуманітарних дисциплін, допомогли появі малих нішевих видавництв, нових музичних творів.
- У 2014-2019 рр. відбулося справжнє відродження українського кінематографа. За цей час у прокат вийшли 110 вітчизняних повнометражних фільмів, було знято 173 фільми (в тому числі 67 ігрових повнометражних), а державне фінансування українського кінематографу збільшилось з 63,1 млн. грн. до 505,9 млн. грн.
- Відомий кінокритик Я.Підгора-Гвяздовський вважає, що як результат такої політики 2019 рік дав найкращі результати в кінематографі України за всі роки Незалежності. Саме цього року, на його думку, вийшли п’ять з кращих українських фільмів десятиліття – «Черкаси» Тимура Ященка, «Атлантида» Валентина Васяновича, «Панорама» Юрія Шилова, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча і «Додому» Нарімана Алієва.
- Нормалізація у мовній сфері.
- В українському суспільству в цілому більшість стала належати тим, хто вважає, що курс на українізацію є легітимним, корисним і необхідним в умовах війни процесом. Навіть якщо вони самі говорять російською мовою.
- Українську мову вважає важливим атрибутом незалежності України 81% громадян, про що свідчить результати опитування фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та Центру Разумкова, яке проводилося у період з 13 по 18 грудня 2019 року в усіх регіонах України за винятком анексованого Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Ще 80% респондентів вважають, що всі керівники країни та держслужбовці у робочий час повинні розмовляти державною мовою.
- Реальна декомунізація топонімічного ландшафту країни більше, ніж через 25 років після падіння комуністичного режиму.
- Законодавчо засуджено тоталітарні комуністичний та нацистський режими і заборонено пропаганду їх символіки. Україну очищено від монументів Леніна та інших діячів комуністичного режиму, змінено назви майже тисячі населених пунктів та понад 50 тисяч вулиць та інших об’єктів топоніміки. Комуністичні й нацистські партії підлягають забороні та не можуть брати участі у виборах.
- Вперше у новітній українській історії були створені нові культурні інституції, про які лише говорили і мріяли культурні діячі майже три десятиліття.
- Вони стали важливими інструментами системи стимулювання, підтримки та поширення культури, своєрідними «трьома китами» державної політики у сфері культури. Так, 2016 року з’явився Інститут книги, 2017 – Український культурний фонд, 2018 – Український інститут.
- Запровадження конкурсного відбору для керівництва закладами культури, що стало справжньою революцією у сфері менеджменту культури.
- Надання 5 січня 2019 Томосу про автокефалію Православній церкві України.
- Українська держава озвучила на міжнародному рівні прагнення мільйонів українців, слідувала усталеній для Константинопольського патріархату традиції та створила умови для канонічного спілкування мільйонів українців з іншими Церквами.
- Такий крок не є втручанням держави у церковні справи. Це відновлення історичної справедливості, повернення до витоків. Вперше за більш ніж тисячолітню історію Православна церква України стала рівною серед рівних 15 помісних православних церков.
- Слід відзначити, що за короткий час ПЦУ довела, що є життєздатною і авторитетною релігійною організацією.
- Менше ніж за рік, Православна церква України вже налічувала сім тисяч парафій, 47 єпархій і 77 монастирів. Упродовж минулого року до ПЦУ доєдналися близько 600 громад московської церкви
- Ще до отримання Томоса більшість населення України зараховувала себе до Київського патріархату – 44%; до УПЦ МП себе зарахували 21%, до УГКЦ – 11%; ще 8% то вірні інших конфесій та релігій, а 9,5% – атеїсти. Такі дані соцопитування, проведеного на замовлення Міжнародного центру перспективних досліджень.
- Наявність в Україні єдиної автокефальної (помісної церкви) сприятиме згуртуванню української нації навколо спільних національних та духовних цінностей. Особливо це актуально в умовах ведення війни з Росією, яка використовує РПЦ в Україні в якості інструменту гібридної агресії.
Тому не можуть не викликати занепокоєння явні ознаки чи наміри капітуляції влади саме в тих сферах, які є одним з фронтів у протистоянні з Росією, – культура, релігія, державність та національні інтереси.