Поки українське суспільство обговорює чергові урядові перестановки, персоналії нових міністрів та можливі мотиви їхніх призначень/відставок, поза увагою залишається значно важливіша проблема: Україна системно не виконує взятих на себе євроінтеграційних зобов’язань.
Про це вже відкритим текстом пише The Economist. Сам заголовок публікації – «Україні потрібен ЄС, щоб змусити її проводити реформи» – звучить як цілком закономірний діагноз українській владі. Видання констатує: хоча членство в Європейському Союзі залишається стратегічною метою України, уряд зволікає з реформами, необхідними для її досягнення.
Це при тому, що 15 червня Україна та ЄС нарешті відкрили переговори за першим кластером – «Основи», і українська сторона стверджує, що готова до відкриття усіх кластерів. Але кластер «Основи» – не технічний блок. Він відкривається першим, закривається останнім, а досягнутий у ньому прогрес визначає загальну швидкість переговорів про вступ. Він охоплює верховенство права, функціонування демократичних інституцій, реформу державного управління, захист основоположних прав, публічні закупівлі та фінансовий контроль. Саме тому відкриття цього кластера було не фінішем, як це намагалася представити влада, а лише початком найскладнішої роботи.
Однак замість системної роботи ми знову бачимо переважання політичної тактики над державною стратегією.
У грудні минулого року єврокомісар з питань розширення Марта Кос та український віце-прем’єр з питань європейської інтеграції Тарас Качка погодили десятикомпонентний план пріоритетних реформ. Україна сама взяла на себе зобов’язання виконати його протягом року. За перші шість місяців уряд мав не лише підготувати концепції та провести консультації, а й розпочати ухвалення необхідного законодавства.
Натомість, як зазначає The Economist, уряд подав лише чотири необхідні законопроекти, парламент ухвалив два, а один з ухвалених актів, за оцінками громадських експертів, містить серйозні лазівки. Коаліція українських аналітичних та антикорупційних організацій оцінила виконання плану лише у 15 балів зі 100. Причому значна частина цих балів припадає не на завершені реформи, а лише на підготовчу роботу. Після першого кварталу показник становив 9%, а за наступні три місяці влада змогла додати лише шість пунктів.
Особливо небезпечним є фактичне блокування судової реформи. 9 червня Верховна Рада ухвалила зміни, які, за оцінками реформаторських організацій, полегшують суддям приховування інформації про майно. Не просувається реформа Верховного Суду, хоча його колишнього голову нещодавно засудили до п’яти років позбавлення волі за хабарництво. Немає достатнього поступу в реформуванні прокуратури, процедурах добору керівництва ДБР і формуванні органів суддівського врядування.
Ситуація вже доходить до абсурду: на початку липня районний суд намагався заборонити публікацію журналістського розслідування, у якому згадувався директор ДБР. У країні, яка декларує рух до Європейського Союзу, суд намагається не захищати право суспільства на інформацію, а обмежувати роботу антикорупційних медіа.
А зламані співробітниками СБУ троє суддів Верховного Суду не знайшли проблем у незаконних «санкціях» проти Петра Порошенка.
Наслідки такої політики давно вийшли за межі відносин із Брюсселем. За наведеними The Economist даними, троє з чотирьох українців не довіряють судам. Іноземні інвестори називають відсутність верховенства права своєю головною проблемою в Україні – навіть більшою, ніж війна та безпекові ризики. Адже інвестор може врахувати воєнний ризик, застрахувати майно або змінити логістику. Але він не може захистити бізнес у державі, де судове рішення залежить не від закону, а від політичного впливу чи корупційних зв’язків.
Саме тому кадрові перестановки в Кабінеті Міністрів не розв’язують проблеми. Можна змінити прем’єра, віце-прем’єрів і половину міністрів, включно з заступниками, але якщо зберігається концентрація реальної влади навколо Володимира Зеленського, ручне управління парламентською більшістю та залежність правоохоронних і судових інституцій, новий уряд Зеленського нічим не відрізнятиметься від усіх попередніх.
І влада вже не вперше намагається підмінити інституційні зміни кадровими. Але європейська інтеграція оцінюється не за кількістю перестановок і не за яскравістю урядового піару. Вона вимірюється ухваленими законами, незалежністю інституцій, прозорими конкурсами, реальним захистом прав людини та незворотністю реформ.
Не менш небезпечним є сигнал, який українська влада отримує від західних партнерів.
8 червня Європейська комісія перерахувала Україні майже €2,8 млрд сьомого регулярного траншу в межах Ukraine Facility. Підтримка України під час війни є абсолютно необхідною, але The Economist звертає увагу на небезпечний побічний ефект: влада починає вважати, що фінансування можна отримувати навіть без належного виконання реформаторських зобов’язань. У Києві формується підхід, який один зі співрозмовників видання описав так: що мінімально можна зробити, аби цього виявилося достатньо?
Така логіка є прямою загрозою європейському майбутньому України.
Зволікання створює також ризик політичного роз’єднання України та Молдови в процесі вступу. Якщо Молдова виконуватиме вимоги швидше, держави-члени ЄС можуть вирішити, що подальше просування двох кандидатів одним пакетом є недоцільним. Тоді відповідальність за відставання України лежатиме не на «скептиках у Європі» й не на російських інформаційних операціях, а безпосередньо на українському уряді, «слугам» та персонально Зеленському, який їх контролює.