Точка зору

Жінки в політиці України: 100 років еволюції

Сто років минуло відтоді, як в Україні вперше було запроваджено можливість для жінок бути обраними та обирати на рівні Конституції Української Народної Республіки. Революцію 1917–1921 років історики вважають відродженням української держави, а сучасну Україну — спадкоємицею УНР. Столітня боротьба за незалежність України — це й столітня еволюція жіночої емансипації, участі жінок у державотворчих процесах. Шлях українських жінок до влади був складним, але на ньому можливий по-справжньому революційний ривок в умовах сучасної України. Поряд із США, де цього року на проміжних виборах перемогли 125 жінок[1], Україна теж може встановити історичний рекорд на парламентських виборах, можливо, ще 2019 року. А от уже 2024 року до Верховної Ради може ввійти не менше як 180 жінок, хоча за певних, надзвичайно важливих обставин. У цьому матеріалі спробую відповісти на питання, як українські жінки збільшували свій вплив на політику протягом століття, як змінилася картина жіночого представництва у вищих ешелонах влади та яка перспектива у жінок у нинішніх історичних умовах.

Жінки, революція і громадянська війна 1917–1921 років

На початку ХХ століття держави України не існувало, українські землі перебували у складі двох великих імперій — Російської й Австро-Угорської. Перша хвиля фемінізму, боротьба жінок за свої політичні права, була потужним рухом у Європі і на теренах України проявилася специфічно. Боротьба за право голосу, право на освіту, професійну працю дуже по-різному розвивалась у двох імперіях. Зокрема, в Росії на початку століття жінки частково вже мали право на освіту (1860): у вищих навчальних закладах відкрилися курси для жінок, вони могли навчатися за кордоном. Першою політичною жіночою організацією став 1905 року Всеросійський союз рівноправності жінок (СРЖ), який ставив собі за мету добитися політичного рівноправ’я. На території України працювало кілька відділень цього союзу: у Катеринославі (нині м. Дніпро), Києві, Харкові, Херсоні, Олександрівську (нині м. Запоріжжя), Одесі і два в Полтаві. З весни по осінь 1905 року «рівноправки» (так називали прихильниць рівноправності в Російській імперії) почали масово подавати колективні заяви, звернення до з’їздів земських діячів із вимогою рівноправності. Жінки Фінляндії, яка тоді входила до складу Російської імперії, першими здобули рівні з чоловіками виборчі права[2].


Жіночий протест у Петрограді

Попри поширений міф, українські жінки отримали виборчі права ще до жовтневого більшовицького перевороту 1917 року — 1 квітня (19 березня за ст. ст.) того року. «Більшість жіночих союзів підтримали революцію, у своїх текстах, листах, прокламаціях сподівалися, що їм одразу нададуть виборчі права. Тимчасовий уряд спочатку проігнорував їхні заяви, адже в маніфесті не було сказано “права без різниці статі”. Всеросійський союз рівноправності жінок в ультимативній формі заявив, що якщо їм не дадуть виборчі й інші права, то вони виведуть маніфестацію на вулиці Петрограда. Тоді чоловіки не звернули на це уваги, але 19 березня, за даними газет, на вулиці столиці вийшло більше як 40 000 жінок на чолі з Вірою Фігнер. Спочатку маніфестація підійшла до будинку Ради солдатських, селянських і робітничих депутатів. Микола Чхеїдзе, голова Ради Петрограда, сказав, що не проти. Потім погодилася і Державна Дума. Далі було внесено поправку “без різниці статі”. Усе це відбулося до більшовицького перевороту восени 1917 року», — пояснює історикиня Марина Вороніна[3]. На її переконання, більшовики просто закріпили те, що відбулося під час революцій 1905 і 1917 років. Мало того, на Харківщині жінки зуміли добитися політичного представництва ще до описаних подій 19 березня.Більше про це у статті Марини Вороніної «Тисячолітній шлях до виборчого права: які владні повноваження мали жінки в Україні з Х по ХХ сторіччя?» на Гендер в деталях.

В Австро-Угорщини жінки не мали права голосу аж до завершення Першої світової війни і розпаду імперії[4]. Лише тоді новостворені держави законодавчо зафіксували рівні виборчі права для жінок. Права на освіту жінки почали вимагати з другої половини ХІХ століття (закон про обов’язкову трирічну освіту для дівчат діяв з 1872 року, а право на вищу освіту жінки здобули 1890 року[5]).

Західноукраїнська Народна Республіка (1918), яка виникла після розвалу Австро-Угорщини, проіснувала близько року. У праці Данила Яневського і Юрія Прилюка «Конституційні акти України. 1917–1920. Невідомі конституції України» сказано, що питання рівності чоловіків і жінок у ЗУНР було вирішено в тимчасовому Основному Законі про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, який Українська Національна Рада ухвалила на засіданні 13 листопада 1918 року. В артикулі IV цього конституційного акта було закріплено таке: «Права влади іменем Західно-Української Народньої Республіки виконує весь її народ через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього тайного і пропорціонального права голосування без різниці статі. На цій основі мають бути вибрані установчі збори Західно-Української Народньої Республіки. До часу зібрання установчих зборів виконує всю владу Українська Національна Рада і Державний Секретаріат»[6]. Жінки ЗУНР брали участь у виборах до парламенту, обіймали владні й судові посади, воювали у складі Української Галицької армії, після злуки УНР і ЗУНР разом з жінками Української Народної Республіки створили в Кам’янці-Подільському об’єднану українську жіночу організацію і спільно включилися в міжнародний жіночий рух, брали участь у міжнародних з’їздах Міжнародної жіночої ради, Міжнародного суфражистського союзу та Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу[7].

Міжвоєнна Польща, до складу якої ввійшла Галичина після поразки ЗУНР, теж визнала рівні виборчі права жінок. Після Першої світової війни на цих українських землях жіночий рух був активним і помітним. Представниці західноукраїнських земель уважали себе спадкоємицями традицій довоєнного жіночого руху, який асоціювався з іменем Наталії Кобринської та першими жіночими організаційними структурами, які виникли в Австро-Угорщині в 1880–1890-х роках. На Галичині функціонувала низка жіночих організацій, серед яких Жіноча кооператива «Труд» (заснована з ініціативи «Клюбу русинок» 1902 року), «Українське народнє мистецтво» (жіночий кооператив, перетворений з промислової секції Союзу українок 1922 року), товариство «Українська захоронка» (теж заснована «Клюбом русинок» 1899 року), гурток «Рідної школи» ім. Ганни Барвінок, «Порадня матерей» (філія Товариства охорони дітей і опіки над молоддю), Марійське товариство пань (у Львові існували й інші католицькі жіночі організації), Комітет допомоги вдовам і сиротам по священиках, товариство «Будучність», секція студенток при Товаристві прихильників освіти, спортовий клюб «Стріла», Союз українок[8]. Остання організація суспільно активізувала жінок, працювала над піднесенням їхнього освітнього і фахового рівня, залучала до громадсько-політичної, культурно-освітньої й харитативно-доброчинної діяльності. До Другої світової війни у чверті від загальної кількості українських сіл на Галичині діяли осередки Союзу українок. Український жіночий рух на Галичині порівняно з іншими регіонами України мав чи не найвищу правову культуру, основні параметри якої були спільними для цілої Європи. Польська влада двічі (1929 і 1938 роки) забороняла діяльність Союзу українок на Галичині, і двічі українській громадськості в судовому порядку вдалося оскаржити це рішення[9]. Після приєднання Західної України до Польщі політична діяльність українських парламентарок у Другій Речі Посполитій (1922–1935) із захисту національних і соціально-політичних інтересів була вельми помітною[10].

В Українській Державі (1918) Закони про тимчасовий державний устрій України, що їх 29 квітня 1918 року видав гетьман Павло Скоропадський, фактично поновлювали станову структуру суспільства, виділяючи два суб’єкти прав і обов’язків — козаків і громадян. Про гендерну рівність у державному управлінні ні в конституційних Законах, ні в іншому законодавстві гетьмана не йшлося, хоча фактично соціальні права жінок істотно розширилися. Скажімо, в добу Директорії Проект Конституції основ державних законів УНР професора Київського університету Отто Ейхельмана ґрунтувався на громадівських поглядах Михайла Драгоманова про соціальну рівність жінок і чоловіків у державному самоврядуванні, але цей проект не було затверджено через об’єктивну історичну ситуацію[11].

Майже одночасний розпад двох імперій, Російської й Австро-Угорської, для багатьох народів не лише став шансом на незалежність, а й спровокував поширення і підсилення ідей емансипації жінок, зокрема законодавчого закріплення їхніх політичних прав. Масові жіночі рухи виносили цю тему в політичний мейнстрим, відтак поряд із незалежністю нові держави ставили собі за мету досягнути рівних прав чоловіків і жінок. Головна риса демократії — гендерна рівність. Саме з демократичних процесів початку ХХ століття в Україні варто вести відлік еволюції емансипації українських жінок, їхньої боротьби за політичні права і права участі в ухваленні рішень.