Дослідження Transparency International i «Новая Газета Европа» показало, що в рф протягом двох років повномасштабної війни набирає оборотів т.зв. «воєнна націоналізація».
За даними дослідження, російська держава за цей період націоналізувала 180 підприємств із загальними активами на 1,04 трлн. рублів – тобто близько 0,6% ВВП рф змінило власника.
Якщо в 2020-2021 було загалом 6 справ і позовів про націоналізацію, то в 2022-2023 р. 40 справ. При цьому явна активізація цього процесу відбувалася в 2023 р. – 27 позовів про націоналізацію за останній рік. Лише по двох позовах примусова націоналізація не відбулася – там було укладено мирні угоди (мова про Heidelberg Cement і про Сибірську енергетичну компанію – незважаючи на те, що її власник Андрій Мельниченко допускав навіть критику російської війни проти України).
За підрахунками Transparenсy International, найчастіше в рф намагалися націоналізувати підприємства військово-промислового комплексу і машинобудування (7 позовів), харчової і рибної промисловості (також 7 позовів), а також порти (6 позовів) і нерухомість (6 позовів).
Також по 3 позови щодо націоналізації подано щодо підприємств хімічної і цементної промисловості, металургії, електроенергетики, а також сільськогосподарських підприємств. Два позови подано щодо націоналізації банків.
Найбільш популярні офіційні причини націоналізації – «незаконне володіння» (20 позовів) та «порушення антикорупційного законодавства» (14 позовів).
Також є три позови, у яких необхідність націоналізації пояснюється тим, що попередні власники фінансували ЗСУ. Зокрема, мова йде про російські активи близьких до Ахметова «Метінвеста» і «Конті», а також холдинг близький до першого замміністра інфраструктурного розвитку України Костянтина Єфименка і його сестри Єлизавети Андрєєвої (заводи в Волгоградській, Свердловській і Ярославській областях, а також в Татарстані, найбільший – Уральський завод авто-текстильних виробів).
Щодо найбільших (за вартістю активів) кейсів націоналізації минулого року – 358 млрд. рублів позов проти «крабового короля» рф Олега Кана і близьких до нього підприємств (там давня історія кримінальних війн, Кан, імовірно, живе в Японії і Південній Кореї, минулого року були чутки про його смерть), а також 120 млрд. рублів – найбільший в рф виробник метанолу – «Метафракс Кемикалс» (Пермський край, екс-власник Сейфеддін Рустамов живе в США).
Серед найрезонансніших – націоналізація автодилера «Рольф» (вартість активів 64 млрд. рублів). Це активи бізнесмена Сергія Петрова, який давно виїхав з рф і доволі активно критикував путіна.
Найостанніший кейс націоналізації стався у лютому 2024 р. і завершився він у рекордні строки – три підприємства були відібрані у власника лише за місяць. Мова йде про націоналізацію трьох заводів групи Челябінського електрометалургійного комбінату, які раніше належали місцевому бізнесмену Юрію Антіпову – тобто сам Челябінський електрометалургійний комбінат, Серовський завод феросплавів та «Кузнецкіє феросплави» (вартість активів – 103 млрд. рублів).
Дослідники виявили три важливих фактори у діючій «воєнній націоналізації» – по-перше, в групі ризику, передовсім, бізнес, який належить особам, які виїхали з рф або мають подвійне громадянство. Іноді (але це рідше) ці бізнесмени виступають проти війни, але частіше – просто не мають сильної підтримки на федеральному рівні. Були випадки, коли відбирали активи і в дуже «пропутінських» осіб – наприклад, Калінінградський морський торговельний порт, відібраний в екс-депутата Андрія Колесніка, який свого часу активно просував окупацію Криму.
По-друге, є численні випадки, коли в процесі націоналізації бере участь ФСБ (наприклад, участь в націоналізації енергокомпанії ТГК-2, виробника вибухівки Schlumberger в Башкортостані чи в згаданому кейсі з Калінінградським портом).
По-третє, вже проглядаються і обриси основних «бенефіціарів» процесу націоналізації. В першу чергу, мова про осіб, близьких до Роттенберга, а також до Чемезова (Ростєх).
Тут варто розуміти такий момент: значною мірою, економіка рф змогла витримати протягом двох останніх років війни західні санкції не лише завдяки величезним вливанням з федерального бюджету, але і завдяки високому рівні адаптивності і гнучкості російського бізнесу, який пережив і «лихі 90ті», і кілька масштабних фінансових криз.
І от такі речі, коли реальних бізнесменів з певним, нехай і доволі специфічним досвідом, відсувають і «передають» їхній бізнес «друзям путіна», чий основний або, може, навіть єдиний актив – це «доступ до тіла» – поступово цю адаптивність і гнучкість будуть знижувати.
Звичайно, по бізнес-клімату рф це також удар. російська влада вчергове розписалася, що право власності для неї – це пустий звук. Отже варто очікувати загальне зниження відчуття безпеки бізнесу і готовності інвестувати у виробництво. Про прихід іноземних інвесторів в принципі не йдеться.