Кордун О. О., директор Європейського інституту,
науковий співробітник Інституту всесвітньої історії НАН України
На глобальному рівні Російська Федерація прагне позиціонувати себе як окремий незалежний полюс у багатополярному світовому порядку та залишитись впливовим центром інтеграції в Євразії, передусім – на т.зв. пострадянському просторі. Росія хоче мати вирішальний вплив на зовнішню та внутрішню політику колишніх республік СРСР, які вважаються зоною її пріоритетних геополітичних інтересів.
Бажання низки країн Східної Європи, зокрема України, приєднатися до системи колективної безпеки в особі НАТО розглядається виключно крізь призму глобального протистояння Заходу з Росією і вважається порушенням «вивіреного десятиліттями військово-політичного балансу». А стремління громадянського суспільства України, Молдови, Грузії, Киргизстану звільнитися від пут пострадянських неопатримоніальних режимів розглядається виключно як «спроби США займатися політичною інженерією» в регіонах, традиційно важливих для Росії.
На практиці ця доктрина реалізовується у форматі політичної, економічної та військової експансії Росії,яка пройшла кілька етапів в просторі і часі, розпочавшись ще в останні роки існування СРСР. Основне вістря російської агресії було спрямоване проти тих країн пострадянського простору, які задекларували свій чіткий курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію (Україна, Грузія і Молдова) та таким чином стоять на заваді реалізації імперських амбіцій Росії. Тобто, не маючи змоги запропонувати привабливі і ефективні моделі інтеграції, Росія намагається не допустити розвитку альтернативних варіантів інтеграції на пострадянському просторі. В іншому разі, це поставило б під сумнів її верховенство і вплив в регіоні.
Задля здійснення своїх планів Росія комплексно використовує широкий спектр інструментів та методів впливу як невійськового («soft power»), так і військового («hard power») характеру. Такий вплив здійснюється системно, протягом багатьох років та має комплексний і всеосяжний характер у різних сферах. До того ж методи і способи впливу, як і їх пріоритетність, не є сталими і різняться залежно від країни їх застосування.Серед них не останнє місце відведене Росією маніпуляціям збройними конфліктами, що дозволяє їй демонструвати контроль чи, принаймні, вплив на проблемні регіони, а отже маркувати себе як впливового регіонального чи світового гравця. Таким чином, за рахунок «ближнього зарубіжжя» Росія поповнює дефіцит свого глобального впливу. У зовнішньополітичній сфері Росія хоче закріпити за собою виключне право на контроль хоча б за тією частиною Європи, яка не належить до НАТО й ЄС.
Ці збройні конфлікти мають різні типи, причини, номінальних учасників та свій перебіг. Вони є різними за своїми масштабами і наслідками. Спільним є явна чи прихована участь в них Росії, що de facto є військовим втручанням у конфлікт на боці однієї з ворогуючих сторін. У більшості випадків такою стороною є «сепаратисти»/інсургенти/«повстанці» – певні збройні угрупування, які виступають проти законного центрального уряду під гаслами самовизначення та відокремлення. Так було в Молдові, Абхазії, Південній Осетії, на Донбасі та в Криму. Виняток складає випадок Таджикистану, де Росія надала військову допомогу залежному від Росії центральному уряду, та формально міждержавний вірмено-азербайджанський конфлікт за Нагірний Карабах, де Росія намагалася створити систему залежностей для двох країн, водночас надаючи явну перевагу Вірменії.
Тобто участь Росії у збройних конфліктах є частиною добре відпрацьованого цією країною механізму ведення т.зв. гібридних воєн, які відіграють дедалі більшу роль у російському військовому дискурсі на пострадянському просторі в цілому та в конфлікті з Україною зокрема. Тактика створення «незалежних республік» виявилася настільки успішною в підриві державності Грузії й Молдови, що Кремль вирішив використати її ще й на Сході України. Виключенням стало лише російське вторгнення в Крим. На відміну від інших випадків агресії, Москва анексувала український півострів відкрито, а отже взяла на себе відповідальність за вчинок. Це призвело до запровадження серйозних санкцій, які діють до нині.
У найбільш загальному вираженні, механізм участі Росії в збройних конфліктах на пострадянському просторі виглядає таким чином:
- розпалювання/підтримка певного внутрішньодержавного / міждержавного конфлікту – провокування/допущення кризи у конфлікті;
- доведення кризи до стадії збройного протистояння; – втручання Росії у вигляді «миротворця»/захисника інтересів певної групи населення відповіднихкраїн («русскоговорящіє», громадяни РФ тощо);
- «заморожування» конфлікту (фактично – недопущення його реального вирішення), маючи на меті збереження впливу на сторони конфлікту через нав’язування різного роду «переговорів», «процесів мирного урегулювання» тощо;
- створення/підтримка в зоні «замороженого конфлікту» політико-територіального утворення, яке позиціонуєсебе в якості незалежної «республіки»;– активізація/ескалація збройного конфлікту у потрібний для тиску момент.Описана вище схема участі Росії в збройних конфліктах подібна до викладу бачення військовим керівництвом Російської Федерації сучасних гібридних воєн [33] – так званої «доктрини Герасимова» (начальника Генштабу Збройних сил РФ).Такі конфлікти справляють вирішальний вплив на порядок денний країн їх локалізації та приносять колосальні збитки для їх економічного та людського потенціалу.
З огляду на це, підтримка певних сил у активних збройних конфліктах чи загроза відновлення активної фази «заморожених» збройних конфліктів можуть виступати серйозним інструментом зовнішньополітичного тиску та надають Москві реальні військово-політичні переваги в регіоні.
Заморожені конфлікти:
- Відволікають значні матеріальні та людські ресурси, які могли б використовуватися для розвитку економіки та обороноздатності таких країн.– Гальмують економічні та демократичні перетворення, змушуючи уряди вдаватися до непопулярних, нерідкоавторитарних рішень.
- Підривають авторитет центральної влади, яка (в разі здійснення проти неї інформаційної війни) виглядає в очах населення як така, що нібито «неспроможна забезпечити захист своєї території», «веде війну з власним народом», «наживається на війні» тощо.
- Роблять ослаблені внутрішніми конфліктами країни вразливими для зовнішнього втручання, застосування з боку Росії інструментів сучасних гібридних воєн, відкривають широкий простір для маніпуляцій та впливу на позиції політичних еліт.
- Створюють потенційні загрози як для національної безпеки цих країн, так і негативно впливають на систему регіональної та глобальної та безпеки.
Виходячи з того, що цілі в зонах заморожених конфліктів Москвою наразі не досягнуті, а також з гіпотези, що ці зони є інструментом тиску на країни пострадянського простору (країни ГУАМ), з метою недопущення їх інтеграції до ЄС та НАТО, найбільш логічним буде допустити, що у найближчий перспективі не варто очікувати суттєвих позитивних змін у врегулюванні ситуації в них. А з огляду на значні ризики для Росії у реалізації відкритої агресії, слід очікувати посилення прихованих/проксі методів гібридної агресії щодо Молдови, України, Грузії, можливо – Казахстану та Киргизстану, що потребуватиме зусиль, спрямованих на консолідацію суспільств цих країн навколо цінностей демократії, економічної свободи та пріоритету прав людини.
Окрім самоочевидних рекомендацій щодо посилення обороноздатності, спроможності протистояти дезінформації і кібератакам, розвитку економіки, така багатоплановість російського впливу зумовлює необхідність пошуку нестандартних і комплексних відповідей асиметричного характеру.
Україні в цій ситуації потрібно шукати всі можливості для максимального використання наявних міжнародно-правових механізмів для відновлення територіальної цілісності на умовах дотримання національних інтересів. На даному етапі видається, що для України, Грузії та Молдови максимальне зближення з ЄС та НАТО, а в перспективі – і вступ до цих організацій, є не лише одним з найбільш ефективних механізмів убезпечення від експансіоністських зазіхань Росії, але й своєрідною перемогою у гібридній війні з Росією. Адже саме заради недопущення такого варіанту Росією були створені та підтримуються згадані вище зони нестабільності.