Схоже, що керівництво держави знову живе в режимі «два-три тижні до закінчення війни».
Виступаючи у парламенті Ірландії Президент Зеленський заявив, що зараз, зважаючи на переговори, «Україна як ніколи близька до миру».
«Цілком реально найближчими днями доопрацювати кроки, щоб визначити, як достойно закінчити війну», – йдеться в одному зі звернень пПрезидента.
«Зараз особливі дні, коли дійсно багато може змінитися, причому щодня… Ми дуже стараємося закінчити цю війну, і треба закінчити її достойно», – наголосив Зеленський після зустріч з Макроном.
Схоже, Зеленський та його оточення знову роблять фундаментальну помилку, яка вже призвела до численних людських, територіальних та економічних втрат.
В її основі лежить хибне уявлення про росію, як «складного, але раціонального партнера» та нічим не підтверджене переконання у «договороздатності» росії.
Зеленський починав з тез про «зійтися посередині» та «пєрєстать стрєлять».
Насправді ж потрібно чітко тримати рамку сприйняття усіх дій РФ на міжнародній арені: її зовнішню політику визначають не стільки економічні інтереси, скільки ірраціональна логіка відновлення імперського статусу й готовність йти на великі втрати заради символічних вигод такого статусу.
Потрібно усвідомлювати, що стратегічною метою, чи, як називає це екс-президент рф Д. Медвєдєв, «історичною місією» росії є знищення України як самостійного суб’єкта міжнародних відносин та українців як окремої політичної нації зі своїми культурними особливостями.
У новітній час ця стратегія послідовно здійснювалася з початку 2000-х років, набуваючи різних форм, поки не знайшла своє втілення у повномасштабній збройній агресії проти України 24 лютого 2022 р. Але й вона є лише черговим етапом російсько-української війни, розпочатої росією у лютому 2014 р. У свою чергу, ця війна має розглядатися у набагато ширшому контексті – процесів розпаду російської імперії, які відбувалися у 1917-21 та 1991 роках. І навіть більше – у контексті цивілізаційного протистояння між московією та Європою, яке стало однією з ключових характеристик історичних процесів у Східній Європі в останні 350 років.
росія орієнтована на тривалу конфронтацію із Заходом і розглядає Україну як головний плацдарм цієї війни. Тому стратегія завоювання України буде і далі реалізовуватиметься росією незалежно від окремих тактичних кроків («перемир’я», «заморожування конфлікту», підписання «мирного договору» тощо), набуваючи різних форм та ступеню інтенсивності.
Так само Будапештський меморандум, Договір про дружбу з Україною, імітація переговорів в Стамбулі чи на Алясці розглядалися росією виключно як інструменти виграшу часу при реалізації згаданої довгострокової стратегії у протистоянні з Заходом.
Як пише сьогодні Politico, ні зараз, ні до цього путін не показав жодних ознак відступу від своєї вимоги про фактичну капітуляцію України.
Фактично, ні попередні переговори в Стамбулі, ні серпневий саміт на Алясці між Трампом і путіним, ні п’ять попередніх візитів Віткоффа до москви не привели до пом’якшення позиції кремля або його войовничої риторики. У коментарях виданню Politico депутат Державної думи Петро толстой повторив цю непохитну позицію, заявивши, що «жодних рішень, які б підірвали безпеку росії, не прийматиметься. Це потрібно чітко розуміти».
Поки що немає жодних підстав навіть для обережного оптимізму чи ознак того, що переговори призведуть до будь-яких змін у позиції москви.
Тому на даному етапі в України немає іншого шляху, окрім як системного посилення свого оборонного потенціалу, що зокрема передбачає на стратегічному рівні незворотну інтеграцію в НАТО та ЄС як стратегічну мету, якій підпорядковується вся внутрішня політика; довгострокове планування оборонних витрат; розробку власного ППО/ПРО, розгортання ракетної програми; посилення кіберзахисту; удосконалення системи територіальної оборони як резерву Сил оборони України.
У видимій перспективі необхідне повне очищення державного апарату, сектору безпеки, інформаційного поля й критичної інфраструктури від російських мереж впливу; посилення економічної стійкості держави; зміцнення демократичних інститутів.
І окреме питання – якість зовнішньої політики України. Через некометентність Володимира Зеленського і його «команди», Україна втратила ініціативу і лише приймає тиск з усіх боків, нездатна на захист своїх інтересів. Це треба змінити вже негайно.