Поточна аналітика

Зеленський програє дипломатичну партію: США санкціонували добудову Північного потоку 2, а саміт НАТО буде проходити без України

В. Зеленський, його міністр закордонних справ Д. Кулеба збагатили практику української дипломатії дуже агресивним тоном щодо своїх міжнародних партнерів – США і ЄС.

Так, у лютому 2021 року Зеленський в інтерв’ю Axios, продовжуючи відповідь на питання журналіста «Що б Ви сказали президенту Байдену, якби він був тут?» зробив достатньо жорстку заяву: «Якщо без цих фраз, що ми всі будемо думати, ми будемо спілкуватись, для мене перше питання звучало б так: «Містере Президенте, чому ми досі не в НАТО?». Потім, у квітні 2021 року, В.Зеленський зробив ще низку подібних заяв, як от в коментарі CNN: «Якщо вони (США) бачать Україну в НАТО — вони повинні сказати це прямо і зробити це. Не словами».

Ще один зразок «дипломатичності» продемонстрував Зеленський тиждень тому на своїй прес-конференції 20 травня щодо «Північного потоку-2»: «Я вважаю, що це (запуск «ПП-2») буде програш Сполучених Штатів Америки, я вважаю, що це буде програш особистий президента Байдена». Аналогічна агресивна риторика з’явилася і в міністра закордонних справ Д. Кулеби.

Характерно, що цим заявам передувала повна 2-річна бездіяльність української влади – і щодо НАТО, і щодо «Північного потоку-2». 

Нагадаємо, що у своїй виборчій програмі, попри конституційну норму про курс України на вступ у НАТО, Зеленський заклав умову – «вступу до НАТО лише через всеукраїнський референдум». А сам закон про всеукраїнський референдум Зеленський підписав лише 8 квітня 2021 року.

Півтора роки тому команда Зеленського потрапила у скандал з заявкою по ПДЧ. 25 жовтня 2019 року Міністерство оборони та Міністерство закордонних справ заявили про те, що Україна не буде подавати заявку на отримання ПДЧ, бо, мовляв, її вже подали 11 років тому – у 2008 році. Варто відзначити, що міністри оборони і закордонних справ – навіть формально – кандидатури 100% Зеленського, оскільки це єдині члени Кабміну, яких подає до ВРУ на призначення Президент України, а не Прем’єр-міністр.

Коли в серпні 2020 року було отруєно російського опозиціонера О. Навального, 3 вересня сенатор США Коттон закликав Німеччину зупинити “Північний потік-2” і в ЄС розгорілася дискусія, щоб притягти росіян до відповідальності за отруєння Навального у вигляді зупинки «Північного потоку-2», то українська сторона займала неймовірно пасивну позицію. Ми побачили лише дуже стриманий коментар міністра Д. Кулеби на власному брифінгу. Але жодних заяв ні президент, ні монобільшість у ВРУ з цього приводу не робили, жодного разу президент Зеленський не порушував цього питання на міжнародних зустрічах.

Агресивна риторика ніколи не була сильною стороною дипломатії, особливо, якщо вона є замінником реальних кроків. І проявом дипломатичного безсилля.

Рішучий і навіть агресивний тон «дипломатії» Зеленського і Кулеби може комусь тішить слух, але має суттєвий недолік – ця «дипломатія» не дала жодного реального ефекту:

Україну не запросили на саміт Організації Північноатлантичного договору (НАТО), який відбудеться 14 червня у Брюсселі;

кілька днів тому США відмовилися від оголошення санкцій проти компанії Nord Stream 2 AG, яка займається будівництвом “Північного потоку-2”, та її керівника Маттіаса Варніґа. Цим самим США дали зелене світло на добудову «Північного потоку-2»;

адміністрація Байдена, яка готує зараз зустріч Байдена і Путіна, жодним чином не анонсує аналогічної зустрічі Байдена і Зеленського. Ми бачили активне включення США у справи України лише у період активного накопичення Росією військ біля українського кордону, але це заслуга не дипломатії Зеленського, а агресивної «воєнної дипломатії» Путіна.

Дії дипломатії Зеленського різко контрастують з дипломатією Порошенка кілька років тому. Від команди Порошенка за 5 років каденції не було чути жодного «недипломатичного» виразу у бік країн Заходу, ніхто публічно не скаржився ні на США, ні на ЄС.

Між тим, у короткий час Україна отримала Угоду по асоціацію з ЄС, безпрецедентне (для воюючої України) рішення про безвіз з ЄС, міжнародні (США і ЄС) економічні санкції проти Росії, які щорічно коштували Росії принаймні 1-2% ВВП.